Розділ 1. Поліна

Поїзд уповільнив хід, і я, сидячи біля вікна, уважно вдивлялася в пейзаж, що змінювався з кожною хвилиною. Київ. Місто, яке завжди здавалося мені чимось далеким і чужим, тепер мало стати моїм новим домом. Хоча "домом" – це, мабуть, надто голосно сказано. 

Я зібрала свої речі, коли провідниця оголосила про прибуття. У вагоні було ще кілька пасажирів, і всі виглядали такими ж втомленими, як і я. Вітер на пероні обдав обличчя прохолодою, і я рефлекторно поправила капюшон своєї кофти. 

Андрій мав мене зустріти. Мій зведений старший брат. Ми не бачилися декілька років, але здавалося, що минуло набагато більше. Останній раз я бачила його, коли мені було сімнадцять. Не можу сказати, що сумувала –ми завжди були надто різними, щоб зблизитись. Вогонь і вода. Холод і жар. 

Та попри це, дорогою сюди я ловила себе на думці, що сподіваюся: він хоча б пам’ятає про моє існування і справді приїде. 

Щойно я вийшла з вагона, мій телефон завібрував. На екрані – «Тато». 
Я відповіла. 

– Доню, ти вже приїхала? Як дорога? – тато звучав трохи втомлено, але тепло. 

– Все добре. Щойно зійшла з потяга. Зараз шукаю Андрія. 

– Він казав, що буде раніше. Не хвилюйся, знайдете одне одного. 

– Гаразд, тату. Я тобі напишу. 

Я завершила дзвінок, повільно зрушила вперед і вдивилася в натовп. 

І саме тоді його помітила – біля входу на вокзал. Андрій стояв, спершись плечем об металеву огорожу. Після трьох років він змінився – став масивнішим, дорослішим, різкішим у рисах. Високий, широкоплечий, з тією характерною підтягнутістю спортсмена. Коротке світле волосся було підстрижене дуже акуратно: виголені скроні й трохи довша верхівка, недбало збита пальцями, що надавало йому живого, трохи зухвалого вигляду. 

Темніші за волосся брови робили його погляд зосередженим і твердим. Вилиці стали гострішими, щелепа – різко окресленою. Він виглядав так, ніби тримав емоції всередині, але все під контролем. 

На ньому була спортивна куртка з емблемою команди «Пантери» – знайома, впізнавана, а губи стиснуті в тонку лінію, як і завжди, коли він чекає або обмірковує щось важливе. 

Він махнув мені рукою, помітивши, як я озираюся навколо. Його впевнена хода, ніби після переможного матчу, одразу нагадала мені, чому він завжди здавався таким... недосяжним. 

– Привіт, Поль! –усміхнувся він, підходячи й хапаючи мою валізу, ніби вона була його. 

– Привіт, – відповіла я, трохи невпевнено посміхаючись. 

– Сподіваюся, що дорогою нічого не сталося 

Він виглядав так, ніби нічого не змінилось. А я – ніби з іншої планети 

– Ні, все добре, –коротко відказала я.  

Не хотілося заводити розмову, яка, скоріш за все, нічим не закінчиться.  

Ми рушили до машини, яку він явно припаркував абияк, бо якийсь чоловік уже починав нервово жестикулювати й бурчати. Андрій лише махнув йому рукою, ніби кажучи: "Розслабся". 

– Ну що, готова до спільного життя? – запитав він, коли ми сіли в авто. 

–  Це ти маєш бути готовим, – відповіла я, кидаючи йому скептичний погляд. 

Він засміявся, заводячи машину. 

Ми їхали в тиші. Андрій зосереджено дивився на дорогу, а я вдивлялася у вікно, намагаючись звикнути до думки, що це місто стане моїм новим життям. Тишу порушив дзвінок. Андрій подивився на екран телефону й коротко зітхнув, натискаючи кнопку прийому виклику. 

– Влад, що трапилося? – запитав він, явно розуміючи, що знову доведеться слухати драму. 

З динаміків телефону рознісся обурений голос: 

– Та це жах, Андрію! Ця "Маргаритка" –просто катастрофа! Я ще раз перечитав її блог, і знаєш що? Вона пише, що я не вмію грати в пас і що "краще б мене замінили на будь-кого з лавки запасних"! 

Я ледь стримала посмішку, але Андрій уже кидав на мене погляди, мовляв, "чуєш це?". 

– Влад, та заспокойся ти вже! Це блог, її думка –це не вирок! – сказав Андрій, намагаючись бути серйозним. 

– Її думка вплинула на всіх фанатів! Ти уявляєш, як вони зараз сміються з мене? Я вже чую ці коментарі на наступному матчі! 

Я не витримала й тихо засміялася. Андрій кинув на мене усміхнений погляд, але зберіг серйозний тон: 

– Владе, якщо тебе так це зачепило, просто напиши їй коментар. Або краще забудь про це. 

– Забудь? Забудь? Легко тобі казати! Знаєш, я, мабуть, ще й перевірю, хто ця "Маргаритка". Може, це якийсь фанат "Борсуків", який вирішив зіпсувати мені життя! 

Тут я вже не могла стриматися й почала сміятися голосніше. Андрій теж не втримався. 

– Владе, ти тут нас обох розвеселив. Ну, розберемося з твоєю "Маргариткою", коли буде час. А зараз, може, спробуєш трохи розслабитися? 

– Ага, дуже смішно, – пробурчав Влад. – Ну добре, але я не залишу це просто так! 

Він скинув виклик, і в машині знову запанувала тиша, лише тепер вона була наповнена легкою усмішкою.