Щастя

  Коротенька проза

   Маргарета лежала серед зеленого поля. Вітер колихав молоді травинки лоскотавши тендітну шкіру дівчини. Вона випросталась, а потім згорнулась в клубочок. Теплі промені сонця зігрівали її. Навколо була літня пора.

   Одна із травинок час від часу лоскотала заплющені очі Маргарети. Нахабний вітер намагався її розбудити. Перевернувшись на інший бік вона повільно відкрила очі. Дівчина посміхнулася. Біля неї лежав молодий чоловік. Вона підтягнулася до нього і легенько вкусила за шию. Чоловік обхопив худесеньку дівчину за талію. Вона, у відповідь, обійняла його обома руками притулившись до нього.

  - Підемо додому? - запитав чоловік
  - Ні... Ще трохи... Сьогодні так тепло.. - відповіла дівчина міцніше обіймаючи коханого.

 

    Сонце просвічувало крізь листя старого дуба. Маргарета розглядала символи в книзі. Вона читала книгу догори дриґом, переверталася з одного положення в інше. Читала боком, навскоси, по "Тейорські". І постійно чіплялася до чорноволосого хлопця: "А що це? Про що тут йде мова? Я правильно це зрозуміла??".
Вона вивчала книгу про вітер, точніше мову вітрів. Її коханий був дуже обізнаним чоловіком і розумівся на тій мові. Він з задоволенням перекладав і навчав свою дівчину.

   На гілках дерева сиділа білка. В руденьких лапках вона тримала жолудь. Час від часу білка припиняла обгризати його відволікаючись на балачки молодої пари. Серед гілок проминула величезна тінь. Білочка покинула жолудь і негайно сховалася до свого будиночка. Той жолудь перескакуючи по гілках впав прямо на голову хлопця.

  -Ай!..

   Дівчина трішки перелякалася, своїми оченятами вона спостерігала за чоловіком. Він потирав місце куди йому прилетіло.

  - Це ж треба так, впасти прямо на голову - говорив він дивлячись на крону дуба.

   Опустивши погляд він перетнувся з наляканими очима дівчини. Він посміхнувся.

  - Та не хвилюйся, то лише маленький жолудь

   Дівчина заспокоїлася і почала сміятися.

  - А й справді, це ж треба так — прямо по голові.

   Хлопець підхопив її сміх.
Раптом на них впали два сірих пера.
На гілці сиділа пара голубів, які воркуючи торкалися своїх дзьобиків.
Маргарета присіла ближче до коханого і продовжила вивчати книгу.

 

   Білі та червоні квіти. Вони росли поряд з алеєю, яка вела до її дому. Проходячи біля них Маргарета любила зупинитися і насолодитися ніжним ароматом квітів.
На другому поверсі її будинку було невеличке вікно. Це був кабінет, в якому її чоловік вивчав нові книги.
Одного дня закінчивши роботу хлопець відпочивав. Він спостерігав із вікна. Маргарета знову повертаючись додому зупинялась серед квітів. Вона ввійшла в клумбу. Обіймала червоні та білі квіти. Терлася щічкою об м'ясисті пелюстки.
Наступного дня йдучи по алеї вона побачила лавку. Металеві прути утворювали на ній узори в формі квітів. На лавці сидів чорноволосий хлопець. Помітивши дівчину він помахав їй рукою вітаючи й запрошуючи до себе. Дівчина швиденьким кроком, стукаючи туфельками, підбігла до свого коханого і міцно обійняла його. Після обіймів чоловік дещо передав їй у руки. Пакунок.

  - Розгортай обережно - промовив він.

   Допитлива дівчина обережно знімала папір зі свого подарунка. Вона підскочила з лавки, закрутилася. Маргарета неймовірно раділа. Це була фіолетова квітка. Нова квітка для алеї. На радощах вона розцілувала коханого і міцно-приміцно обійняла його.


 

   Ніч. На вулиці був повний місяць. Маргарета прокинулася серед ночі. Біля неї лежав її чоловік. Вона роздивлялася коханого. Його заплющені очі, ніс, худенькі щічки, шию і тонкі губи. Вона гладила його темне волосся. Воно було м'яким, густим. Здавалося, якщо чоловік був би повністю вкритий таким волоссям — вона могла б взимку грітися об нього не ховаючись під покривалом. Від цієї думки Маргарета тихенько засміялася. Вона поцілувала свого чоловіка й обійнявши продовжила спати.

 

  Все це було наче сон......

  А може.... Це справді був сон?...

  Насправді так і ні.....

  Що ж це було?....


 

   Насправді вона лежала в лікарні... Пів року минуло... Її чоловік приходив до неї майже кожного дня, спостерігаючи за її станом. Лікарі попереджали що з коми вона скоріше всього не вийде. Хлопець розумів це, але бажав ігнорувати та надіявся на краще.
   Маргарета була підключена до декількох крапельниць. А також, до апарату сучасної науки. Цей апарат виводив на монітор все, що вона бачила під час коми.
Чоловік приходив навіть вночі, спостерігав за нею. Лікарі дозволяли. Монітор показував щасливі моменти життя Маргарети. І часто в них був він. Її коханий.
 

   В одну з таких ночей чоловік не витримав горя. Він тихенько заплакав біля її ліжка. Поступово він втрачав надію. Цей диво-апарат показував як вона спала поряд з ним. Хлопець пам'ятав той день..... Це був день, після якого вони одружилися.
   Раптом хтось поклав долоню на його голову. Тепла долоня дівчини втопилася в густому волосі хлопця. Він ніби був у тому моніторі, в тому сні, який бачила Маргарета. Рука погладила його, пройшлася по щічці. Хлопець підняв свій погляд. Маргарета прокинулася. Змученим поглядом вона дивилася на свого коханого. В нього затремтіли губи він обережно обхопив худеньку долоню дівчини. Втомлена вона тихенько промовила:
 

  - Я кохаю тебе....
 

   Її рука раптово впала. Пульс був відсутній. На моніторі був темний екран. Блідий хлопець був поряд з нею. До палати негайно ввійшов лікар.

   Це був кінець..... Більше вона ніколи не прокинеться...

Кінець коротенької прози