Стало ніби модою при втраті якихось родинних зв’язків мерщій звертатись на телебачення, писати до різноманітних телепрограм… Зустрічаються, привселюдно каються, клянуться родичатися, не забувати одне одного.
Ми сидимо перед екраном і втираємо сльози зворушення. Часом критикуємо рідню, комусь дорікаємо, буває, й самі замислюємось: чи всіх родичів пам’ятаємо? Коли останній раз бачилися, коли знову побачимось?
Трапилась нагода побувати у знайомих, які, зібравшись за столом з приводу передноворічного свята, згадали двоюрідну сестру господині дому – Марфушу. Саме так всі звикли називати її здавна за жвавий характер, життєвий оптимізм та надмірну енергійність.
Як і буває серед товариства, яке перехилило кілька чарок, усім одразу захотілося відвідати родичку. Негайно почали радитись, як би скоріше переселити Марфушу з далекого хутірця поближче до райцентру. Наймолодший із компанії, племінник Андрій, прохопився, що навіть має на приміті підходящу хатину. Недорого за неї просять – всього сорок тисяч гривень.
- Тут можна навіть усім нам скинутись і вистачило б, - загорівся Андрій. – Було б здорово! Приїхали б до тітки і сказали: «Збирайте мерщій речі!» А вона б спитала: «Куди? Зі свого дому – нікуди!» А ми їй: «Ось ключі! Будьте хазяйкою, новий двір вас вже чекає!» Ото б вона зраділа! - Справді… - аж сльози навернулись у господині дому. – У неї ж там ні газу, ні водогону, ні ванни… Хіба ж вона купається під душем, як ми? Коли захотів – чи ранок, чи вечір – ось тобі всі блага. А що в неї? Поставить відро колодязної води, трохи нагріє на плиті, поки дрова горять, бігом у тазик наллє та трохи сполоснеться – і все. У мене аж душа болить… Ось давайте завтра й нагрянемо! Спочатку продажну хату Андрій покаже, а потім – до Марфуші.
Усім сподобалась пропозиція. За вдале вирішення справи випили ще по чарчині. І твердо домовились про завтрашню поїздку.
Їхати довелось не дуже комфортно: в салон автомобіля ледь вмістилися всі бажаючі. Андрій був за кермом, на ходу розповідав про навколишні села, про те, як вони порожніють і занепадають.
- Ось гляньте, яка добряча ще садиба! І садок, і колодязь, і сарайчики. І хата дебела, а вже продають під розбій.
- Так он же й газопровід є по вулиці!
- Що ж, людей тут мало залишилось. Молодим роботи нема. А старики ще якось тримаються. Сюди б і тітку Марфу перевезти. Вода тут смачна, не гірка, як буває деінде. Можна птицю утримувати: курей, гусей, качок. Просторо тут, місця вистачить.
На тому й порішили: поки не вдарили морози, упросити Марфу на переїзд. До хутірця було кілометрів двадцять – добралися швидко. Зупинились біля двору, де на молодих яблунях ще затрималось зів’яле листя і вітер шерхотів ним, наче грався: шух-шух, шух-шух…
Здалеку загавкав рудий песик, і на його сигнал із сіней виткнулась обмотана теплою хусткою жіноча голова. Потім почулося злякане:
- Ой, Боже! То до мене хтось приїхав! Я – зараз!
Двері хряпнули, а гості поволеньки вибирались із автомобіля, розминали ноги.
- Оце так глибинка! – вигукував Андрій. – Майже через хату ніхто не живе. Ні тобі газу, ні дороги путньої… Як тут жити? Ще ж, мабуть, і топити нічим… Вугілля не докупишся. Хіба що дрівця із лісосмуги…
Аж ось і Марфа. Біжить назустріч, на ходу сльози з лиця змахує. Хустка на ній вже інша: блідо-рожева, з китицями, празникова. Обнімаються двоюрідні сестри, підходять і чоловіки, чоломкаються, жартують:
- Не чекала, Марфушо? Якби ж у тебе телефон був, ми б попередили!
- Ось не чудіть, який там телефон! Для чого він мені? Я й сама, як телефон, як піду по дрова, як надме вітер у вуха – гуде, як дзвін… Та ви проходьте в хату, там трохи тепліше, ніж на вулиці. Та не здумайте роззуватись – ноги померзнуть.
Заходять гості, обминають чисті ряднинки у кухні, щоб не наслідити. Ось і світлиця. На ліжкові – гора білосніжних подушок з мереживною накидкою. В кутку під стелею – ікона Божої матері, на стінах – давні портрети Марфиних батьків, більш новіші – її самої та дочки. Є й весільне фото – не знімає його Марфа, хоч і розійшлися молоді.
- А що то на стелі? – питає Андрій.
- Та, не питайте! Піднявся вітер, розбило шиферину. Пішов дощ, протекло та й рухнуло серед хати. Вже не страшно. Дах підладнали, дранку підбили. Тепер замісю глинки з половою та підмажу і буде добре.
- Коли ж воно висохне? У хаті не дуже тепло…
- Нічого, коли висохне, тоді й висохне! – безжурно махає рукою Марфуша.
Її кругленькі з ямочками щічки рожевіють, очі з довгими вигорілими віями сяють від радості. Кожного прибулого вона розглядає довгим та пильним поглядом:
- Андрійку, ти чогось схуд, клопочешся, товчешся… Хоч би більше відпочивав – уже зима надворі, польові роботи скінчились…
- Та ще доорюємо, тьотю Марфо. Додалось у нас орендодавців, землі не оброблені… Нічого, були б кістки, а м’ясо наросте. Ви краще про себе розказуйте, як вам тут живеться?
- Як? Як усім, так і мені. Живу та й живу. Вже й сімдесят стукнуло, а я ще живу, - жартує Марфа. – Он, через дорогу Яків, бачили: хатка під рогозом. Приходить майже щодня. Каже: давай зійдемось та й будемо разом жити…
- Так чого ж! Сходьтесь! – сміються гості.
- Е, ні! – загадково хитає головою Марфуша. – це ж мені прання додасться: чи то жіноче прати, чи ще й чоловічу спідню білизну, яку терпіти не можу! Ні, вже краще сама доживатиму. Внуки приїздять…
Не перестаєш дивуватися цій жінці: у неї стільки природного гумору, стільки невичерпної життєвої наснаги… Зрештою, вона ще й вродлива для своїх років: тоненькі чорні брівки високо підняті на лобі, ніби вона увесь час чомусь дивується, блискуче волосся вибивається з-під хустки – ледь-ледь посріблене сивиною.
Постать хоч і низенька, але струнка, ніжки маленькі, у білих плетених шкарпетках. Ступає легкою ходою, наче пливе, плавно обминаючи стільці та стільчики, на ходу відсторонює кота, який намагається плигнути їй у пелену.
- Ну, то що? Приступимо до найголовнішого? – перепитує Андрій.
Він відчуває себе ведучим у сьогоднішньому дійстві, тому й береться першим агітувати тітку на переїзд.