Перед народженням онука я шукала
Собі ім'я. Бо ж не хотіла перед новим
Людським створінням стати мов «баба Світлана»:
Дрібна, чутлива, з окулярами на носі
Кирпатому, серйозна до смішного…
Ім'я знайшлося. «Баба Свєта» – просто БА'-СЯ.
Вже я не «бабця». Ніби відблиском з дитинства
Злетіло ім’ячко із замку на горі
Дарунком Барбари – принцеси-златовласки:
Тендітна й сильна водночас, в блискучих латах
Готова кинутись у бій за найдорожчих,
А після бою – танцювати серед квітів…
Тепер я – Бася! Просто Бася. Простодушна.
Хай десь наївна і дурненька, бо проста…
Я просто вчусь щодня оберігати душу,
Щоб гідно й радісно іти вперед.
Щодня…
Уривок з роздумів, звертання до онука
Люблю я цитувати твою маму,
Що «всяких треба».
Й не моя задача –
Вирішувати, кому час «піти»…
Мені б своє завдання завершити!
Ходжу і розмірковую невпинно,
Веду розмову з внуком, мов Сократ,
Чи той пастух, що лік своїм овечкам
Веде, й спрямовує їх вперто до мети.
Так я думки свої перебираю,
Шикую в ряд, озвучую, сварю,
Жену їх геть, розсіюю, збираю,
Ліплю до купи, смисл дарую, знов люблю…
( Це й близько не поезія! – лиш спосіб
Із лаконізмом «повінчать» думки.
Хто схоче зрозуміти – домалює
Загальний образ згідно із своїми
Уявленнями: всі ми геніальні!
Немало потонуло в красномовстві…)
Неждано ритм заволодів словами.
Що це за розмір?
Тиха ніжна пісня…
Ні, просто музика…
Тебе веде вперед
Крізь парк задумливий –
До спогадів дитинства,
До ясності, до чистоти сприймання
Оточення,
Крізь марево добра, тепла і світла…
Сон… Домовляємось, що сон.
Лечу… Нізвідки.
В темряву. Навколо
Малі й великі цятки мерехтять
Холодним світлом збайдужілих скупчень
Зірок, планет, комет, метеоритів…
Яких ще назв насипано у космос?
Я – щось свідоме і живе…
Час прокидатись.
Барвистість марева космічного приймає
Мене в обійми…
Розкриваю очі.
Я в морі світла. Сонце. Як багато!
Насправді море… Мокре і солоне.
Навкруг нікого. На плаву тримає
Мене уламок. Лайнера? Чи яхти?
Яка різниця? Знахабніла чайка
Летить мені у вічі. Відсахнувшись,
Заплющуюсь, і розтискаю руки, і падаю…
Знов відкриваю очі. Холод в грудях.
Як важко дихати! Навколо тільки гори.
Лежу в снігу… До мене всім байдуже,
Проходять повз, несуть свої запліччя
Наверх, донизу, мов мене немає.
«Ти сам за себе. Шлях твій до вершини –
То лише твій, ніхто не допоможе.»
Вершина близько – кілька переходів –
Та сил немає, і запал пропав…
Змикаю очі від пориву вітру
Із снігом, в нерухомість поринаю…
Я можу рухатись! Розплющені вже очі:
Я у кімнаті, це якийсь готель.
Зриваюсь до вікна: ранкове місто
Пусте і тихе, пальми у дворі,
На горизонті море, сонце сходить…
«Де я? Хто я? Навіщо я?»
З цих марень
Яке є справжнім?
Що є існуванням?
Перед очима постає малюнок з казки:
Красуня спляча, лицар на коні.
Й сучасна казка – фільм про поцілунки.
Там героїня пам’ятає всі події,
Що день приніс, з пробудження до ночі,
А після сну все абсолютно забуває,
Щоб розпочався день новий мов чистий аркуш.
(Дар амнезії наша краля «заробила»,
Зіткнувшись з феєю – корівкою рябою.)
Відважний лицар закохавшись у дивачку,
Всіх врятував – корівку і кохану.
Тепер щоранку героїня проглядає
Кіно, яке знімається щодня
Про неї, про корівку, про весілля,
Про основні події в шлюбі, про дочку…
Хто заважає нам новий день починати
Такою казкою (чи мрією) про себе?
Ось ми прокинулись. Розплющуємо очі.
Вітаємо новий день. І питаєм
Себе: «Де я? Хто я? Навіщо я?» Так просто:
Чіткі основи, радісний сценарій –
Самі заповнимо наш чистий аркуш мрії,
Можливо все!
Так, простіше б нам жилося, якби зранку по хрещенню дві скрижалі у колисці тато й мама відшукали б. Проголошено на першій, що талант у немовляти скрипаля, що музикальна буде все життя дитина. Світяться батьки від щастя: «Піаніно є у домі, купим скрипку, не проблема, поруч є музична школа.» Та й до другої скрижалі. Викарбовано там чітко: за призначенням він лікар, не простий, а лікар-вчений, ліки винайде від раку, що врятують чверть планети. Похмурніє мама: шкода, ні концертів, ні гастролей… Окрім музики навчання непросте, бо – медицина! Експедиції по світу наукові, небезпечні. Батько матінку втішає: «Що поробиш. Втім, відомо, як ростити нам малечу відтепер, куди направить наші сили і турботу.»
Та на жаль, не посилає Всесвіт нам такої звістки. Самотужки ми шукаєм наш талант і те, навіщо ми у світі жити маєм, те призначення…
Для дій, для впливу на реальний світ
душі з народженням
Хтось напрокат дав тіло.
Можливостей для кожного багато,
талантів, здібностей і органів чуттів.
Коли ж раптово бал життя скінчиться,
все надане прийдеться повернути.
І незадіяні для насолоди існуванням
всі органи чуттєві – очі, вуха, язик і ніс.
Чи ж соромно не буде вертати те,
чим казна-як користувались,
занедбане лахміття крихких тіл?
Хто зна, що буде перепусткою у вічність?