Епілог

Кремація мала відбутися о дев'ятій годині ранку. До цього часу в церемоніальному залі зібралося багато важливих людей міста, навіть сам мер вшанував своєю присутністю  обряд прощання.

Веде страждала від такої уваги. Той, хто лежав зараз у темно-синій дерев'яній труні, одягнений у чорний костюм, більше їй не належав, і ніякої втрати вона більше не відчувала.

Присутні тихо розмовляли між собою, учасники фолк-рок гурту "Веретено" стояли мовчки, зі скорботними обличчями. 

Веда знала, що їхній сум – не удаваний.  Але знала вона й те, що їх більше турбувало питання про майбутнє гурту, яке тепер, після смерті Гната, поставало перед ними дуже розпливчастим і хитким, незважаючи на щедре фінансове вливання.

До Веди підходили, щоб висловити співчуття. Х’ярго стояв поруч із нею. Усі вже знали, що він доводиться Гнату родичем, тож і йому розповідали про те, якого чудового друга й партнера по бізнесу забрала в них безжальна доля.

Х’ярго слухав ці промови з таким урочисто-скорботним виглядом, що Веда ледве стримувалася, щоб не зайтися від сміху.

Утім, навіть якби не стрималася – ніхто б не здивувався, списали б на істерику та посттравматичний синдром.  

А їй хотілося тільки одного: скоріше закінчити всю цю комедію.

Час від часу хтось відкликав Х’ярго вбік. Веда здогадувалася навіщо: багато хто припустив, що саме він замінить Гната в бізнесі, і хотіли налагодити зв'язок.

Навіть Вікторович подобрів. Він, досвідчений ділок, прекрасно розумів, що не можна заради жінки пускати під укіс добре налагоджене партнерство.

Потім усі, як за командою,вийшли з кімнати, залишивши поруч із труною тільки Веду і Х'ярго.

– І ти зовсім нічого не відчуваєш? – запитала Веда.

– Який сенс прив'язуватися до того, з чим неминуче доведеться прощатися?

– А в мені, напевно, ще занадто багато людського... Усе ж таки я, через сімсот років, зустріла тебе саме в цьому тілі, тому мені сумно… А ще я думаю про те, що цей хлопець прожив не своє життя…

– Розумію...

Веда дістала з кишені темної строгої сорочки складену навпіл фотографію, де вона разом з Гнатом на сонячному березі, і обережно сунула знімок у кишеню піджака того, хто лежав зараз перед нею.

Мимоволі прослизнула пальцями по його крижаному обличчю, на якому, незважаючи на накладений у похоронному бюро легкий грим, проступали  страшні  синці.

– Дуже сумно, – зітхнувши, повторила вона,  –  хочеться зробити для нього що-небудь, але я не знаю що...

– Зазвичай прах віддають на другий день, але нам його повернуть сьогодні, – сказав Х’ярго.

– І що ми з ним зробимо?

– Вирішуй сама.

Веда ще раз подивилася на блідо-синє обличчя покійного, і гостра жалість встромилася в серце. Душа, безперечно, важливіша за все інше, але й тіло все ж таки дещо значить.

– Якщо я не подбаю про нього, як слід, то після довго не знайду спокою, все буду думати, згадувати... Я заберу його попіл до Зальгара і розвію над горами. Можливо, наш світ відкриє йому шлях у подальші життя, які стануть більш щасливими.

– Що ж, нехай так і станеться!  Зрештою, я йому теж дечим зобов'язаний.

Веда не захотіла дивитися на те, як труну відправлять у піч.

Потім вони чекали в кав'ярні на сусідній вулиці, поки зателефонує працівник крематорію і скаже, що все готово. Забирати урну з прахом Х'ярго пішов один.

– Ну ось і епілог, – повернувшись, сказав він.

Веда не бажала залишатися. Навіть незавершені справи не утримували її від втечі зі світу людей. Знайомим вона повідомила, що збирається на невизначений час виїхати за кордон.

Обидві квартири:  свою  і Гнатову вона просто замкнула, відключивши там і воду, і електрику. Адвокат переконав її, що оплачуватиме всі рахунки, запевнив, що турбуватися нема про що…

Сидячи в машині на пасажирському сидінні, Веда байдуже дивилася, як тане в сонячній спеці місто, де вона провела двадцять один рік свого життя. 

Вона навіть не прощалася з ним. Двері в минуле зачинені, і відчиняти їх знову Веда поки що не збиралася.

Покинувши місто, вони ще якийсь час їхали трасою, а потім звернули на лісову дорогу, яка  петляла серед дерев.

Нарешті Х’ярго зупинив машину. Вони вийшли під потоки сонячних, золотисто-зелених струменів, що падали  вниз з блідо-блакитних, немов висохлих від спеки, небес.

– Майже вдома, – сказав Х'ярго, забираючи із заднього сидіння спортивну сумку, в якій містилася урна з прахом і скрипка – єдина річ, яку Веда побажала забрати з собою.

Веда прикрила очі, відчувши на своєму обличчі гарячий подих вітру, сповненого спекотних ароматів пізніх червневих трав. Напевно, ніколи в житті не було їй так добре і безтурботно.

Х’ярго легенько махнув рукою. Машина спалахнула щільним, помаранчевим вогнем, і за мить від неї не залишилося й сліду.

Веда знизала плечима, скинула кросівки і пішла вперед, з насолодою відчуваючи босими ногами м'якість і тепло заповідної землі.