39.3

– Мене хвилювала ти і тільки ти! Звісно, я вірив, що ми знайдемо одне одного, але найбільш за інше я хотів повернути тебе в Зальгар. Тому я дозволив, щоб померла твоя справжня мати, а потім нічого не зробив, щоб уберегти твоїх прийомних батьків...

– То їхній смерті можна було запобігти?

– Мабуть, що й так... Але тоді мені б довелося тебе ділити з кимось...

Рожеве світло заходу сонця згасало, і по той бік вікна тихо розливалися білясті сутінки.  Над дахами будинків сходила, переливаючись тьмяним золотом, перша зірка.

– А шпилька? – задумливо запитала Веда, не в силах відірвати погляду від цього теплого світіння.

І здавалося, що зірка кличе її кудись, тому й підморгує, хоче їй щось розповісти, довірити якусь таємницю.

–  Кинджал завжди належав тобі. Мені вдалося забрати його з собою і віддати в потрібний час. Ти не згадала? Це справді спадок твоїй матері з племені гірських шаманів.

– Може й згадала, але ще не зовсім зрозуміла, що саме згадала. Голова обертом!  Стільки думок і почуттів... Напевно, тому я відчувала, що Гнат десь поруч, що він допомагає... Дивно, як здорово після пробудження ти зіграв роль красеня-вампіра, якому від мене потрібна лише дитина...

Веда піднесла його руку до свого обличчя і ткнулася пересохлими губами в його долоню.

– Спокій, який ти принесла в Зальгар, був ще занадто крихкий, і відзвуки прокляття все ще вібрували в повітрі, – відповів Х'ярго, привертаючи її до себе, – Тому я чекав...

– Напевно, коли ти був Гнатом, тобі кумедно було дивитися, як я в тебе закохуюся дедалі сильніше й сильніше, – з тихою, ніжною усмішкою промовила Веда.

– Не кумедно, а гірко й прикро.  Адже ти не мене любила, а його. Про мене ти нічого не пам'ятала.

– Пам'ятала ще й як!  Інакше, не шукала б собі вампіра по цвинтарях!   Тільки одного не можу збагнути – чому ти відмовляв мені в близькості?   Адже це так було б  ток логічно! – Веда обхопила руками його обличчя, з жадібністю почала роздивлятися, немов бачила вперше.

– Я поклявся, що цього разу ти станеш належати мені, тільки знаючи, хто я такий. Я більше не бажав використовувати твою любов і пристрасть без твого відома і навіть не був упевнений, чи впораюся з прокляттям, яке ти створила.  Та й тепер не впевнений, що все пройде без наслідків, –  відповів Х’ярго.

– Знаєш, любий, я поки що не збираюся думати ні про причини, ні про наслідки, бо ще не в усьому розібралася. Отже, коли ти показав мені Гната з вином, це був той, колишній?

– Саме так. Я розбудив його свідомість і якийсь час змушував говорити і робити те, що потрібно було мені. А потім... Він міг довго залишатися при здоровому глузді, бо лише моя волі тримала його свідомість…  Надалі  він би збожеволів   і закінчив своє життя в психлікарні. Я вирішив, що це не надто справедливий  фінал для нього. Смерть – кращий вихід.

– Напевно, мені  варто було б жахнутися від твоєї жорстокості й байдужості до доль інших. Але, якщо чесно, наплювати і розтерти... Тепер же моя душа і зовсім спокійна... Тепер я знаю, що всі шляхи зійшлися в одному місці і я там, де маю бути… До речі, а що ти збрехав Вікторовичу, коли я раптом зникла з його маєтку?

– Сказав, що ти розлютилася і побігла до дороги пішки, а я заберу твої речі і поїду слідом... Він повірив, бо твій шалений норов ні для кого – не таємниця.

– Він намагався всучити мені каблучку.  Це ти дав йому добро?

– Лише натякнув, що він може спробувати, але рішення, зрештою, приймеш ти сама.

– А заповіт?

– Склав, щойно повернувся додому. Я знав, що ти вже в Араоші, що Дорліс про все подбає і поспішив залагодити всі формальності.

– Тепер мені багато чого зрозуміло. Знаєш, я завжди дивувалася, що ти, який проспав сімсот років, так добре обізнаний про сучасний світ. Я зараз пригадую наші розмови і розумію, що підказок було море розлите, особливо, коли ти навчав мене магії... Просто тоді я була дурепою переляканою, розгубленою, і ніяк не могла з'єднати тебе та Гната в щось одне та нерозривне... В Араоші ти говорив про пророцтво, але дивився на мене з такою ніжністю, наче ми були давно й неподільно близькі... Це те, що    лякало мене найбільше. Ти не уявляєш,  як сильно мене до тебе тягнуло! Щойно я побачила тебе сплячим, у підвалі… Мій любий…

Веда притулилася гарячим ротом до його губ. Вона не знала, кого зараз цілує: Х'ярго чи Гната, вона ніяк не могла осмислити того, що їй надалі не треба буде ділити надвоє ні себе, ні своє кохання, не треба оплакувати смерть того, хто був для неї всесвітом.

– Як добре, що тобі все ж таки вдалося змінити прокляття, – шепотіла вона йому в губи, – я накладала його в люті, в гніві,  та  все одно, в глибині душі сподівалася, що твоя магія зуміє переломити силу моїх чар, і ти мене знайдеш... Я вірила, що ти кохаєш мене й ніколи не покинеш. Але обов'язок королеви...

– Понад усе! –  з усмішкою закінчив Х’ярго.

– Тепер розумію, що це повна нісенітниця, а тоді мені здавалося, що я зраджую свій народ... Ні, не здавалося, я знала, що, залишившись із тобою, зраджу свій народ. Знаєш, мені ще належить з'ясувати, що за дивне почуття рухало тоді мною... Адже я любила тебе. І річ не тільки в тому, що вампіри і гірські шамани ворогували століттями...