39.2

– То ти забереш її до себе на кілька днів? – чує вона з-за стіни голос матері.

Веда добре пам'ятає той вечір. Батьки збираються в коротку відпустку і залишати її вдома саму не хочуть. 

– Заберу. Ми з'їздимо за місто або ще куди-небудь, – відповідає Гнат.

– Тільки не загодовуй її ресторанною їжею!

– Не хвилюйся, готуватиму для неї сам.

Веда здригнулася і почала швидко черкати в зошиті. Рядки   складалися самі по собі.

– Тепер між мною і тобою,

Стежина заросла травою.

Та шлях новий ми віднайдем,

Коли вода стане вогнем!   –  повільно прочитала вона.

Гнат штовхнув прочинені двері й увійшов до кімнати.

– Як твоя звивиста дорога до знань? – запитав він, – Потрібна допомога?

Веда подивилася в його, смагляво-бліде у світлі електричної лампи обличчя, і побачила, що очі його змінили колір: із сірих, стали синіми...

– Коли вода стане вогнем... – повільно повторила Веда.

– Це твоє нове заклинання? – неголосно поцікавився Гнат, щільно прикриваючи двері.

Так, саме так він тоді її й запитав. А що вона йому відповіла?

– Дурний приклад! Нічого не можу зрозуміти...

– Давай-но разом подивимося! Що ти там написала?

Веда подивилася на відкритий зошит, що лежав перед нею.

– Швидше вода стане вогнем, ніж я з власної волі віддам тобі своє серце... –  чи то здивовано, чи то перелякано  прочитала вона.

Ні, таких слів не було в сценарії того далекого вечора!

– Збирайся, поїдемо до мене, – сказав Гнат, – там і уроки доробиш…

Вона піднялася, не відриваючи очей від його красивого, серйозного обличчя. У неї тремтіли коліна.

– Ну ж бо, сонечко, час йти!

Вона зробила крок уперед. Підлога під ногами провалилася.

Веда полетіла вниз, у безодню, але чиясь сильна рука втримала її.

Вона розплющила очі, побачила залізний парапет, що огороджує дах, сліпуче сонце на яскравій блакиті безкрайнього неба.

У голові шуміла, оглушливо стукала кров, але в грудях було спокійно, у грудях стиг крижаний холод.

Її платтячко  зачепилося за якийсь залізний гак, що стирчав біля основи парапету і тепер жалібно тріщало, не витримуючи ваги семирічної дитини.

Веда хотіла крикнути, але не змогла. У роті стояв нудотний смак крові.

І тут Гнат стрімко звісився  через огорожу і міцно схопив її за зап'ястя.

–  Я тримаю! – сказав він, – Не бійся...

– Гнат...

Але він чомусь не поспішав витягувати її нагору, на дах, немов чогось чекаючи.

– Гнат...

Вона застигла, закинувши обличчя, дивлячись на нього так, наче бачила вперше, і теж чекала чогось із болісним, радісним хвилюванням.

– Досить блукати посеред того, що прожито і більше ніколи не повториться. Повертаємося! – сказав Гнат і відпустив її руку.

Веда зімкнула вії і з усмішкою полетіла вниз.

Упала, не відчувши ні болю, ні страху, і розплющила очі. Вона лежала на підлозі в спальні Гната, поруч із мерехтливим дзеркалом, і навколо було темно, як у найглупішу ніч.

Веда піднялася. По той бік, у відображенні розливалися рожеві м'які сутінки, і Х'ярго дивився на неї з легкою напівпосмішкою,  трохи нахиливши голову до плеча. Він  поманив її до себе.

Веда стрибнула в дзеркало і потрапила прямо в його обійми. Вона разреготалася голосно, верескливо, немов в істериці, і кілька разів вдарилася лобом йому у груди.

– Навіщо реагувати так бурхливо! – сказав Х'ярго.

– Це ж було очевидно, – прошепотіла вона, продовжуючи здригатися від уже тихого, але все ще істеричного сміху, – Як я відразу не зрозуміла! Ну й дура! Відразу... Або після... А ти мовчав. Усе знав, бачив мої страждання і мовчав! Я тебе ненавиджу за це! Ненавиджу!

Хьярго повів її і посадив на ліжко.

– Я нічого не міг тобі сказати. Будь-які мої одкровення посилили б прокляття і невідомо, чим би все завершилося врешті-решт. Я й так, на свій страх і ризик, відправив тебе до перехрестя раніше, ніж слід було...

– Щоб я тебе пробудила?

– Саме так. Думав, що зумію втримати тебе в Араоші до сонцестояння.  

– Як ти був упевнений, що я захочу і зумію розбудити тебе?

– Не був, але вибору не залишалося... Якби нічого не вийшло, невідомо скільки довелося б ще чекати.

– Тобто... прокляття могло тривати?

– Могло, – коротко відповів він і не став нічого пояснювати.

Утім, Веда і не наполягала.

– Але, Х’ярго... Після того, як ти прокинувся, ти ж сам показував мені Гната... а якщо ти – це він, то як... – вона поморщилася, болісно зосереджуючись, щоб зрозуміти.