Глава 39 Коли вода стане вогнем, частина 1

– Гнат! – вигукнула вона і обняла його з усією силою, на яку тільки була здатна.

Він був живий, теплий і такий близький, що Веда нестримно розридалася, витираючи сльози і його сорочку. 

Це був той самий день, коли, написавши заклинання пробудження, вирушила вона на старе міське кладовище піднімати з могил вампірів. 

– Ти що, сонечко, що за халепа? – здивовано запитував Гнат і ласкаво гладив її по голові.

– Нічого! – схлипувала Веда, – просто мені раптом стало так моторошно, так сумно, немов...

– Тому ти пішла бродити вночі кладовищем?

Гнат узяв її за підборіддя, підняв її голову і почав обережно витирати сльози, які, немов горох, усе котилися й котилися по її щоках.

Крізь вологу каламуть Веда бачила його очі, і їй здавалося, що допитливий погляд цей начебто і його, а начебто і ні. У Веди похололо серце. Вона щосили намагалася згадати або зрозуміти, але не могла – наче блукала по краю темряви, марно виглядаючи хоча б який  проблиск світла. 

Вона мовчки, несамовито замотала головою.

– Авжеж! Знову вампіри? Хіба я не казав тобі, що на цих кладовищах їх не відшукати? – запитав Гнат, продовжуючи дбайливо витирати сльози, що стигли на її холодних щоках.

– А ще ти говорив, що віра здатна створювати те, чого немає! – сказала Веда, проти волі втягуючись у розмову, що давно минула, згадуючи напівзабуті слова, які вона говорила тієї далекої ночі, коли Гнат знайшов її на цвинтарі.

– Здатна! Якщо при цьому вона не заважає тобі бачити те, що є насправді... Ну ходімо, сонечко... А то мені довелося імпровізувати на ходу... Сказав, що в тебе позапланове заняття з музики. 

Він ласкаво обхопив її за плече і підштовхнув  уперед.

– Ні, давай погуляємо трохи! – взбрикнула Веда, – Тут так тихо і затишно...

– Не сьогодні. Мені занадто часто доводиться вигадувати всякі байки,  щоб приховувати від батьків твої навіжені вчинки!

– Добре, добре, тільки не сердься! – зітхнула вона і взяла його під руку.

Із заростей бузку лилася ніжна солов'їна трель. Над куполом каплиці сходив золотисто-білий місяць, і тому могили, повз які вони йшли, окропляло тихе,  дивовижне  світло. 

Пахло так солодко й дурманно, як може пахнути тільки в травневу повню. На високій незайманій траві сріблилася, подекуди виблискувала райдужними відблисками, вечірня роса.

Вони звернули праворуч, на вузьку стежку між могилами. 

Дерева приховали від очей Веди вогні найближчих будинків, і їй здалося, що світ, у якому вони раптом опинилися, не належить до жодного зі світів Зальгара, що це абсолютно новий світ, несхожий на все те, що вона бачила або знала раніше.

Веда стиснула долоню Гната і сповільнила крок, здивовано озираючись на всі боки, а потім згадала, що точнісінько такі самі переживання вона відчувала  і тоді, коли ще нічого не знала про Зальгара,  але вже віщувала  його присутність у своєму житті.

Земля під ногами похитнулася. Замиготіли, приникаючи до темної, теплої трави, стрімкі похмуро-знайомі тіні.

Гнат теж уповільнив крок і, повернувши голову, знову допитливо вдивився в її обличчя.

"Ім'я Х'ярго тобі відоме?" – хотіла запитати Веда, але наступної миті зрозуміла: вона не може сказати нічого, що не стосувалося б подій того далекого вечора, не може міняти минулу розмову за своєю власною примхою.

Зараз вона проживала життя тієї Веди, яка була молода, безпорадна, шалено кохала Гната і шукала світ за межами розумних пояснень.  Підлітком, вона ревно вірила, що  з нею  таки станеться  якесь диво...  

– Якби ми могли поїхати куди-небудь удвох... далеко-далеко! – прошепотіла вона, притискаючись скронею до його плеча.

Душа її тремтіла так само схвильовано й радісно, як тоді, коли вона вперше усвідомила свою любов до нього.

– Можливо, – сказав Гнат, – наприклад на твоє шістнадцятиріччя. Вибереш країну і поїдемо...

Веда сумно посміхнулася. На шістнадцятиріччя, незадовго до загибелі батьків, Гнат возив її до Греції.

Щойно вийшли за огорожу, як місячний, зачарований світ цвинтаря випарувався наче  ранковий сон.

– А де твоя машина? – Веда розгублено подивилася на порожню стоянку.

– Залишив  її трохи далі...

Вони пішли узбіччям в напрямку траси. 

Веда бадьоро йшла поруч з Гнатом, але всередині у неї усе стигло від щастя і жаху. 

Вона повернулася у своє минуле, прекрасно знаючи про те, що буде далі, знаючи, хто вона така... А раптом вийде залишитися і продовжити життя так, як вона його жила! Раптом вийде не повертатися назад!

Ні, це безглузде рішення! Там на неї чекає Х'ярго... Х'ярго!  Вона ж кохає його, кохає так сильно, що в неї й дух захоплює. 

Але зараз вона йде поруч з Гнатом, стискаючи його руку і розуміє, що любить його не менше... 

Здивування, тривога та шалений страх втратити їх обох так безжально стиснув її серце, що в грудях різко заболіло, і дихання припинилося.