36.3

Вона розуміла, що не витримає. Переродження для нового життя було надто болісним. Ніхто не залишив їй вибору, нікому не цікаво, що вона відчуває і чого хоче. Навіть Х’ярго. Він чинить так, як вважає за потрібне, і вона не може йому в цьому дорікати. Він піклується, до всього іншого, ще й про благополуччя свого світу і впевнений, що вона теж  все зрозуміє, все здолає…

Горлом пішла кров. Груди боліли так, що здавалося, вони зараз розірвуться, шум у голові нагадував звук величезного, падаючого каміння і був нестерпним.

"Померти б зараз! – спалахнула крізь каламуть болю відчайдушна думка, – щоб  вже нічого  до біса не лишилося..."

Веда несамовито озирнулася на всі боки. Може, розбити голову об бачок? Якщо з хорошого розмаху, то буде напевно...

Вона натиснула злив води і, тримаючись за стіну, піднялася. Коліна її ходили ходором, світло блимало і розгойдувалося перед очима. Відчувши новий напад нудоти, Веда голосно застогнала і з силою стукнулася потилицею об стіну.

Двері тріснули, відчинилися. Зірваний замок, задзвенівши, впав униз, на кахельну підлогу.

Хьярго увірвався в кабінку.  

– Нічого, все... гаразд... – ледве прошепотіла Веда, і знову нахилилася до раковини, відпльовуючись від крові.

– Зараз я тобі допоможу...

Хьярго був спокійний і зосереджений. Він поклав одну долоню їй на потилицю, а іншу –на груди.

Веда заплющила очі. Потоки гарячої енергії наповнили її голову, що гуділа, і стрімко побігли вниз, разом із кров'ю розтікаючись по венах.

Спазми в горлі відступили, і нудотний смак крові в роті зник. Веда змогла нарешті глибоко зітхнути.

– Що це було? – запитала вона.

Розплющувати очі  все ще  боялася, боялася, що разом із зором повернуться і біль, і запаморочення.

– У тобі зараз борються два  протилежні сили: відьма  і  людина, а на додаток – минуле і майбутнє, – відповів Х'ярго.

Звук його лагідного, мелодійного голосу заколисував усі  страхи, заспокоював усі   сумніви.

– Роздвоєння особистості? – Веда зробила спробу посміхнутися.

– Ні. Це поклик потойбіччя. Зальгар бажає повернути тебе назад, а твоя людська сутність чинить опір... Так краще?

– Краще... Ще трохи нудить, але біль минув...

– Поїдемо-но звідси.

– Так, так... Я більше не хочу в палату. Але дай мені посидіти хоча б поруч із дверима, поки все не закінчиться...

– Не думаю, що це гарне рішення!

– Х'ярго!

Він узяв її за підборіддя, закинув її голову догори й так пильно подивився їй в очі, що Веду знову пробив крижаний піт.

– Можливо зараз я, насправді, поводжусь з тобою занадто жорстоко.  Але іншого способу зробити процес трансформації менш болісним, немає. Я не збираюся знову тебе втрачати. Якщо ти побажаєш піти сама – це інша справа.

Веда пробивалася крізь синяво-чорний гіпнотичний блиск його очей.

– Я посиджу всього кілька хвилин...Будь ласка!

Вона злякалася, що Х’ярго і це їй заборонить, але у відповідь він тільки посміхнувся.

– Згоден на такий компроміс. Кілька хвилин...

Вони повернулися до палати. Трохи далі коридором нерівно ходив туди-сюди Олександр Вікторович.

Веда відчувала на собі його косі недобрі погляди і розуміла, якби господар "Галаксі" міг, він би зараз дістав пістолет і вистрілив би в Х'ярго без жалю.

А якщо він усе ж наважиться зробити якусь дурницю? Наприклад, почне погрожувати? Нехай не тепер, але потім... Веда пам'ятала розповідь Гната про те, як не терпить Вікторович, коли йому переходять дорогу.

І вона раптом мстиво посміхнулася. Нехай! Нехай Х’ярго відірве йому голову, якщо той надумає сунутися!

Веда опустилася в крісло і почала невідривно дивитися на двері палати, за якими помирав Гнат, слухаючи, як повільно і монотонно пульсує кров у скронях.  

Але не минуло й двох хвилин, як вона різко піднялася.

– Я піду до машини! – сказала вона Хьярго, який стояв поруч, – Ти можеш попередити лікаря, що ми поїхали? Перебувати тут у мене більше немає ні сил, ні бажання. І в морг я не поїду. Нехай подзвонять адвокату, він сам подбає про похорон...

Вона потягнулася навшпиньках, ткнулася губами в щоку Х’ярго, коротко кивнула Вікторовичу, швидко пішла коридором до виходу і покинула відділення реанімації.

Червнева ніч пахла жасмином, кущі якого в достатку росли в просторому лікарняному парку. 

Веда завжди любила запах жасмину, але тепер він здавався їй задушливим і неприємним.  Вона встала біля машини і, закинувши голову, стала дивитися на небо.

Електричне світло міста затьмарювало блиск зірок, і це дратувало Веду. З ніжністю і любов'ю згадує вона небо Зальгара: високе, чисте з розсипом найяскравіших блискучих сузір'їв.

І на Веду, немов із нізвідки, навалився тонкий спокусливий аромат лісових трав у хвойному лісі, теплий запах каменю, нагрітого сонцем.