36.2

Вдруге за сьогоднішній день стояла Веда біля ліжка і вдивлялася у відчужено-холодне, і від того зовсім незнайоме обличчя Гната.

Вона хотіла не стільки попрощатися з ним, скільки повною мірою усвідомити те, що відбувається, щоб зішкребти нарешті той сверблячий болісний біль, який прилип, немов кірка, до вивороту її душі.

Стрімкість, з якою розвивалися події останніх днів, не давала змоги зупинитися і прийти до тями.

Прилади, як і раніше,  неголосно й монотонно пищали. У такт їхньому звуку билося серце. Дихати чомусь не хотілося.  Спалахував екран монітора, показуючи лінії, знаки і цифри, яких Веда не розуміла.

Вона знову взяла слабку, абсолютно мляву руку Гната, що лежала поверх покривала, повільно погладила пальці й бліду долоню з глибокими темними лініями.

Нахилившись, притиснула цю долоню до своїх губ і раптом судорожно схлипнула, заридала, і сама злякалася цих гарячих розпачливих сліз, але впоратися з ними не змогла.

Пекучою хвилею до серця прихлинули спогади.  

І так гостро і яскраво, як ніколи раніше, згадувала вона найдрібніші події з її минулого  життя: те, як він забирав її зі школи машиною, і дорогою вони, незважаючи на заборону матері, заїжджали до кав'ярні по морозиво з карамельним сиропом, те, як вона вмовляла його піти в кіно замість занять музикою, і багато-багато таких моментів – колись забутих, а тепер таких, що несподівано спалахнули з повнотою своєї сили.

Катання на ковзанах у безлюдному нічному парку, довгі бесіди про магію, про потойбіччя... Усе ж вона помилялася, коли з образою й гіркотою нарікала на те, що Гнат не навчав її... Навчав, пояснював принципи й структури магічних основ, як міг підтримував її захоплення іншими світами й природою всіх тих, хто в них може мешкати... А як він врятував її життя! На даху, потім у машині... Веда розуміла зумовленість і містичність цих подій, але від того вони не стали для неї менш значущими...

І все інше більше не мало сенсу. Ні те, хто вона, ні те, хто Гнат... Можливо, того, хто він такий, вона ніколи не дізнається...

Вона сповзла на підлогу біля ліжка, продовжуючи ридати. Його рука випала з її долоні, безпорадно повисла.

Почувши шум, до палати заглянув Х'ярго. Весь цей час він стояв за дверима, не хотів заважати її прощанню...

– Пора все це закінчувати, – тихо промовив він, піднімаючи Веду.

Але Веда вирвалася і знову впала перед ліжком.

– Невже я ось так просто його відпущу? – давлячи ридання, пробурмотіла вона.

– А що ти можеш зробити?

– Та я ж відьма, чорт забирай! – вигукнула вона, – всі кажуть, що відразу після сонцестояння мої сили повернуться! То чому я не зможу... оживити його? А ти! Ти ж чарівник п'ятсот якогось там рівня! Невже ти не здатен мені допомогти?

Її обличчя спотворилося мукою, вона дивилася в порожнечу перед собою широко розкритими, майже божевільними очима.  

– Оживити кого? – безпристрасно поцікавився Х'ярго. 

Веда здригнулася і перевела на нього свій напівбожевільний погляд.

– Гната... Хіба моєї сили на це не вистачить?

– Сили, ймовірно, вистачить.  Нехай ти зумієш вдихнути життя в його тіло... Але з чого ти взяла, що повернеться саме та душа, яку ти прагнеш отримати?

– Я не розумію тебе... – проковтнувши грудку,  що підступила до горла, пошепки запитала вона.

– Усе дуже просто. Він вирішив, що час піти, і пішов. Його фізичне життя підтримують штучно. Але пульсацію духу штучно підтримувати не можна. І де зараз його душа, знає тільки він сам. Не цей Гнат, який лежить тут, уже нічого не відчуваючи, а той, який навряд чи захоче повернутися, щоб продовжити життя, як ні в чому не бувало...

– Зачекай, – з мукою кривлячи обличчя, промовила Веда, – ти хочеш сказати, що якщо я зумію повернути його до життя, то це буде не Гнат? Але...

– Я хочу сказати, що після того, як   те, що зараз перебуває перед нами, повернеться, то одразу після реанімації тобі доведеться відправити його до психлікарні, оскільки він не розумітиме, хто він і що відбувається навколо. І там він проведе залишок життя. То тобі до вподоби, щоб він  саме так існував?

Веда чула в голосі Х’ярго неприховану насмішку, але вона не могла сердитися  на нього за таке  ставлення. Глибоко  в душі й сама розуміла: Х’ярго  правий.

– Ти кажеш страшні речі! – все ж таки видавила вона, немов намагаючись відшукати, нехай крихітну, нехай зовсім примарну, але  надію.

– Я так кажу, бо хочу, щоб  ти перестала судорожно хапатися за те, що минуло і  вже ніколи не повториться. У тебе інше життя... А минуле краще відпустити...

– Я не можу!  – у відчаї  прошепотіла Веда, – Мені здається, що якусь грань ще не перейдено...

– Грані потрібно переступати в порядку черговості, а не всі відразу.

Веда опустила голову, з болем знову і знову  вдивляючись в обличчя Гната. Тоді їй  пригадався сон. У тому сні  Гнат сказав, що він був замкнений у людському тілі доти, доки вона не прийшла до Зальгара, щоб виконати пророцтво.

Але багато людського ще залишилося в її душі, вогонь Зальгара не випалив це дотла, і Веда ніяк не могла позбутися думки, що вона зраджує своє минуле…