Глава 35 Зруйнований міст, частина 1

– Сьогодні опівночі, – тихо промовила  вона, – я підписала дозвіл.

– Яка несправедлива дурня! – зітхнув Борик, а Мілена  все ж не витримала,  громко схлипнула і миттєво  затиснула рукою рот.

– Шкода, – пробурмотів Володя, – шкода, ми не знаємо, де він і що з ним тепер...

– Хіба ми не присвятили подібним речам усю нашу творчість? – натягнуто посміхнулася Веда.

– Так то творчість, а то – життя, – кривлячись, відповів Сашко, – Вірити та  сподіватися – це дуже здорово, заманливо, а  коли смерть постає просто перед тобою... Не впевнений, чи зміг би я прийняти таке рішення. Душа –  то надто ефемерно, невиразно а тіло ось воно, можна доторкнутися...

– Тільки не для мене! Той, кого я бачила в палаті – це  вже не Гнат.

– А хто?

– Не знаю і знати не хочу!

–Ти зараз не в собі! – впевнено кивнув головою Сашко.

Борик недружелюбно покосився на байдужого Х'ярго і сказав, нервово кусаючи губи:

– До речі, вибач, що в таку хвилину я веду мову про справи, але сьогодні ввечері в нас концерт.

– Який ще концерт? – Веда здивувалася і розгубилася.

– Бачиш, ми домовилися ще до аварії... Гнат переконав нас, що ти повернешся до свого... – Борик на мить замовк и змінив напрямок, – до сонцестояння... Узагалі, після твого від'їзду Гнат почав поводитися  дуже дивно...

– Так! – підхопила Мілена, – забував очевидні речі, іноді дивився так, немов не розумів, хто ми такі... Я думала, у нього стрес... від роботи... або від незадоволення особистим життям…

– Не верзи дурниць! – пробурмотів Володя.

– Після аварії ми хотіли скасувати концерт, –  сказав Сашко.

– Усе ж не були впевнені, що ти повернешся! – додав Борик, – але врешті  передумали! Вирішили ризикнути.

– Розумієш, якби скасували, це б ударило по нашій репутації...

– Мілена навіть репетирувала пісні, якщо раптом доведеться співати без тебе...

– Ми думали... Але публіка звикла до жіночого вокалу, – заговорила, немов виправдовуючись, Мілена, – а флейтистку хотіли запросити зі сторони.

– І скрипальку...

– Розумієш, у нас вибору не було... Праця стількох місяців могла покотитися до чортів на виступці!

– Але якщо ти зможеш сьогодні співати сама...

– Якщо знайдеш сили! Публіка хоче бачити тебе, адже твій образ ніяким іншим не затьмариш…

– Звісно, ми не наполягаємо, але твоя присутність…

Їхні голоси, які  вибачалися та благали, злилися в одну нестерпну какофонію, що  встромлялися у вуха немов розпечені голки.

У Веди різко запаморочилося в голові. Вона голосно застогнала крізь зуби і звалилася наче непритомна на груди Х’ярго.

– Я вважаю, що вона сама зуміє заспівати на цьому концерті, – сказав він, ласкаво перебираючи її коротке волосся, – Але тепер їй потрібно побути в спокої і тиші, прийти до тями...

Веда віддихалася.

– Ти маєш рацію. Я буду співати. Зараз  поїду додому, а ви надішліть мені список пісень, заявлених на концерт. О котрій годині він відбудеться?

– О восьмій, клуб: Чорна корона, – відповів Борик,  – До речі, кліп ми теж зняли, залишилося тільки змонтувати...А навіщо ти підстриглася?

– Так мені захотілося…Отже, зустрінемося в клубі близько четвертої. Потрібно трохи злагодотися  перед концертом! А тепер я й справді бажаю трохи спокою,  –  сказала Веда і, спираючись на руку Х'ярго, попрямувала до виходу.  Під її ногами клубочилася безодня.

На зворотній дорозі Веда сама сіла за кермо. Після того як вони покинули лікарню, у неї немов камінь із серця звалився, і воно почало битися рівніше, спокійніше. 

Плавно, неквапливо потекли думки... Спершу вони заїдуть до неї додому за речами, потім поїдуть до Гната, а вже звідти в "Чорну Корону".  

Від будинку Гната до клубу можна пішки дійти… І тут раптом Веда згадала, що "Чорна Корона" належить Гнату. А тепер, згідно із заповітом – це її майно.

– Треба заїхати в магазин і купити їжі, – сказала вона – я не хочу готувати сама. А сили потрібні…

–  Сонцестояння завтра вранці, – відповів Х’ярго, думаючи про щось своє.

– Я трохи боюся... 

– Даремно. Ти знайдеш саму себе.

– Занадто багато подій за останні дні, і сьогоднішній вечір також… Може, концерт – це справді те, що допоможе мені.

–  Тобі не обов'язково їхати опівночі в лікарню. Справляться і без тебе!

–  Обов'язково! Ти не розумієш. Навіть якщо це не смерть, а всього лише невдалий  Гнатовий жарт, я маю зробити все, що належить! Так  остаточно зруйную всі мости...

–  Не думаю, що руйнувати мости, то правильний вихід.

– Про що ти говориш? Адже ми не залишимося тут, а повернемося в Араош! Чи як?

– Сонцестояння змінить твої думки, у цьому я впевнений. Тому, не раджу тобі приймати рішення зараз.