Глава 33 Шлях назад, частина 1

– Зачекай! Розкажи про те, що сталося там, на скелі. Мені сказали, ти врятував Нелемотуллафу життя.

– Гадаю, таке твердження надто перебільшене... Лише поділився з ним силою, якої він тоді потребував, – неохоче відповів Х'ярго, – Я лише на якусь мить запізнився, бачив, як ти летіла зі скелі, але знав, що з тобою нічого не станеться, а от із драконом... Не знаю, наскільки тяжко його було поранено. І я вирішив допомогти йому, а не кидатися за тобою, тому що він зробив для тебе те, що я в той момент зробити не міг. Коли з'явилися шамани, я не став чинити опір і здався без бою...  

– Чому?

– Невідомо чим би завершився бій між мною та Евлуром.  Вбити твого брата – не найкращий спосіб відновити  довіру між нами. Так чи інакше, ти все згадаєш...

– Ось побачиш, він ще проситиме вибачення за все, що з тобою зробив! – гнівно пробурмотіла Веда.

– Необов'язково. Евлур захищає інтереси свого народу, а я – свого.

– Отже, ми зустрінемо сонцестояння у світі людей?

–Так буде безпечніше...

– Усе одно дуже багато незрозумілого, – промовила Веда, намагаючись хоч якось укласти в голові все, що дізналася за цей короткий час.

Але запитань було набагато більше, ніж відповідей. Вона зітхнула: коротко, стурбовано.

Вони обійшли навколо будинку й опинилися з тильного боку господарських будівель.

У сутінках за деревами повільно рухалися фігури, ледь облиті нічним світлом.

Небо було затягнуте димчастими, невагомими хмарами, і серед них плив золотисто-блакитний місячний серп: він не висів на небі, а лежав, спрямувавшись догори обома своїми гострими рогами і погойдувався на хмарах немов на м'яких повільних хвилях.

– Як спокійно... – Веда зупинилася і, закинувши голову, із захопленням подивилася на небо, – може шамани добре поміркували та й змирилися з моєю втечею?

– Не розраховуй на це. Так, вони розгублені, бо не очікували, що королева піде проти, і не здатні зараз  воювати проти всього Зальгара... Гадаю, вони шукають вихід і розуміють, що діяти потрібно швидко...

– Я не пішла проти, а вчинила так, як підказало мені серце! Якщо вони приймуть мої бажання, то я пообіцяю Евлуру, що стану самою зразковою королевою на світі! – сказала Веда і подивилася на скрадене сутінками обличчя Хьярго.

Він так їй подобався, що серце завмирало від жаху і щастя. А ще страшніше було зізнатися самій собі в тому, що вона закохалася в нього і з цим нічого вже не можна вдіяти.

Вона більше не чинила опору власним почуттям і усвідомила нарешті, що закохалася в нього, напевно, з першого погляду, тієї миті, коли побачила, сплячим у підвалі вампірського будинку.

Але впоравшись із нападом ніжності, вона знову заговорила про наболіле, бо дуже хотіла розібратися:

– Не розумію, навіщо всі ці пожежі й урагани! Людське життя привчило мене до того, завжди що можна домовитися...

– Навіть у світі людей війна іноді більш вагомий аргумент, ніж будь-яке зі слів! – з усмішкою відповів Х'ярго.

– Ні, таке вирішення проблем мене не влаштовує. Якщо інші зі мною згодні, то й шаманам доведеться!

Невідоме майбутнє і лякало її, і нез'ясовно хвилювало. Передчувала: скоро станеться щось більш значне, ніж усе, що трапилося до цього часу. 

Може, це майбутня близькість із Х’ярго так збуджує її? Адже ні про якого іншого чоловіка, крім Гната, вона всерйоз ніколи не думала і тепер заперечення цього факту було схоже на смерть…

Вигин хвилі тьмяно блиснув при місяці. Веда побачила ставок і дуже здивувалася.  Вона й не знала, що поруч із будинком є ставок.

Ажей, Нелемотуллаф і Даміін стояли на березі, на широкій смузі білого, дрібного піску.

–  Ми пройдемо відразу, щойно відкриється портал? – уточнила Веда.

– Нема чого чекати, – відповів Х'ярго.

– До драконів?

– Так. Потім у світ людей... Тож, почнемо!

– Почнемо! – підхопив Ажей, – І місяць нам у поміч... Тут дуже вдале місце. Оскільки в нас переважає вода, то зробимо стихію води основою.

Він дістав із піхов свій ніж і простягнув Дамііну.

– Не поспішай, – неголосно зупинив його Х'ярго, – є більш надійніший шлях...

Трохи примруживши очі, глянув він на Веду, і та якимось шостим чуттям одразу вгадала його думки, і звичним уже рухом відстебнула шпильку.

– Потрібен кинджал, – сказав Х'ярго, – але оскільки він нікому, окрім тебе, в руки не дається, то ти маєш його зачарувати і заспокоїти.

– І як мені це зробити? – Веда зосереджено крутила шпильку в руках, зусиллям думки намагаючись перетворити її на кинджал, але, як зазвичай, нічого не виходило.

– Досі не розумію, як це працює! – проворчала вона.

– Ти надто напружуєшся, кинджал не чує небезпеки, не чує твоїх бажань, він, висловлюючись зрозумілою мовою, звик, що ти використовуєш його тільки за явної загрози.

– Але я думала… –  насупилася Веда, – там, у підземеллі...