29.3

І так виразно виникли перед її внутрішнім поглядом чіткі, красиві риси Х’ярго і його очі: чорні, палаючі – вогонь, що танцює на краю безодні. 

Вона побачила галявину, затягнуту місячним туманом. Колись сюди вдарила блискавка, і відтоді там перестала рости трава.

У якому лісі розташована ця галявина? 

Веда ще міцніше зімкнула повіки й понеслася подумки над сніговими вершинами, над полонинами, повз блискучі водоспади до дрімучого стародавнього лісу, в якому кожне дерево, кожна травинка були наскрізь пронизані магією. 

За тонкими райдужними хмарами блідо мерехтів повний місяць, розбризкуючи навколо рідке, примарне світіння. 

Веда опустилася на галявину, оточену чорними і безмовними, схожими на грізних велетнів, деревами. 

Х’ярго стояв біля розлогої ялини, пильно і невідривно дивлячись у темряву, але Веду він не помічав, немов і зовсім її не бачив. Погойдуючись у туманному повітрі, вона милувалася його стрункою високою фігурою.

– Ти просив. Ти благав. І я прийшла, – потім тихо сказала вона і сама здивувалася тому, що сказала: ніби хтось інший керував зараз її голосом і думками.

Х’ярго здригнувся і ковзнув поглядом по галявині.

– Не ховайся, кохана. Я хочу тебе бачити. – почула Веда його голос, і її кров гаряче запульсувала.

– Ти обіцяв, що ця зустріч буде останньою. Ти обіцяв надалі не мучити мене своїм коханням. 

"Чому я це кажу?  – здивувалася вона,  – Де я могла чути ці слова?"

– Це не розмова! Я не хочу розмовляти з порожнечею. Покажися! – попросив Хьярго. 

– Яка в тому необхідність?

–  А прощальний поцілунок?

Вона затремтіла від дивного хвилювання і наступної миті тихо, зневажливо розсміялася.

– Твій сміх дає мені надію, – сказав вампір.

– То ти досі сподіваєшся? 

– Я знаю, ти любиш мене не менше, ніж я тебе...

– Може, я й любила тебе колись, але тепер – ні!

– Тоді чого тебе боятися? Покажися, – зманював він ще більш ласкавим голосом.

– Ні. Я хочу, щоб ти страждав, згадуючи про те, що не зміг поцілувати мене наостанок, – сказала Веда, дедалі більше дивуючись і не розуміючи сенсу цієї безглуздої розмови.

Місяць зовсім сховався за хмарами, і бліде його світло згасло. Веда не збагнувши, що сталося, раптом опинилася в міцних і палких обіймах Х’ярго.

–  Попалася, кохана! Втрачаєш майстерність!

–  Хитрість та обман тобі не допоможуть! – прошепотіла вона, навіть не намагалася вириватися.  Навпаки, його обійми зігрівали, а його губи були так  спокусливо близько від її губ.

– Я спіймав тебе. І тепер ти моя...

– Якщо зумієш утримати. 

– Одного разу ледь не втримав, пам'ятаєш?

– Добре... – вона повільно провела вузькими пальцями по його обличчю. – Поцілуй мене, як вмієш тільки ти... Я хочу, щоб ти страждав... Я хочу, щоб ти любив  мене вічно і нерозділено. 

– Я буду любити тебе вічно...

І Х'ярго поцілував її. Веда відчула солодкість і гіркоту його губ. Навіть минулі поцілунки в Араоші не були настільки солодкими. 

Веду охопила знемога, потім пристрасть і шалене бажання близькості, якому неможливо було опиратися. Вона збуджено затріпотіла, притискаючись щосили до його могутнього тіла.

– Х’ярго... – прошепотіла, обвиваючи хиткими руками його шию. – Я кохаю тебе... – і відчула, як його руки ласкаво  пестять  її груди та стегна, мнучи одяг...

– Прокинься, мила! – Евлур обережно тряс її за плече. 

Веда розплющила очі.

– Згадала! Я згадала... Я читала про це! – крикнула, не в змозі стримати почуттів.

– Читала?

– Так! Так! – вона збуджено закивала головою,  – В одній книжці, яку надіслали у видавництво... Гнат усе це знав, він навмисне... – Веда міцно заплющила очі, потім запитала: 

– То ми з Хьярго кохали одне одного? 

Евлур з огидою скривив губи.

– Ти ніколи не любила вампіра. Ти ненавиділа його! Він застосував чари, сподіваючись, що після того, як візьме тебе, ти підкоришся його коханню і більше не станеш чинити опір. А ти, прокинувшись, наклала на нього страшне прокляття, але засліплена гнівом, забула відвести удар від себе.

– А далі? – усе ще чуючи гул у голові й відчуваючи тремтіння в тілі, вигукнула Веда.

– Проклятий вампір заснув мертвим сном, але тобі теж довелося померти і, щоб повернутися назад додому, пройти складними шляхами смертей і народжень.

– Мені потрібно в Араош. Я повинна поговорити з Х'ярго! – викрикнула вона голосом, що переривається від збудження.

– Щоб поговорити з ним, тобі не обов'язково вирушати в Араош. Вампір тут.

– Де?!

– У підземеллі, у клітці, в магічних ланцюгах. Нам вдалося його полонити.