29.2

– Як давно ці стіни не чули  твого сміху! – із задоволенням промовив Евлур. – Ти смієшся, і то означає, що  наш світ скоро знову набуде свого втраченого блиску…

– І мені не доведеться виходити заміж? – продовжуючи сміятися, запитала Веда.

Евлур посміхнувся, але нічого не відповів.

Пройшовши крізь синювате примарне марево, вони опинилися у величезній порожній залі. Назустріч полилася дуже тиха  мелодійна музика, від звуків  якої у Веди знову стиснулося серце. 

Усе тут було їй до дивовижі знайомим: кольори, запахи, образи, але де і коли вона це бачила і відчувала, Веда сказати не могла. 

–  Дежавю... – прошепотіла вона.

– Що? – перепитав Евлур.

– Нічого. Людські слівця... То я справді королева? І це мій дім?

– Твій справжній дім, – відповів Евлур, – Тому ти плачеш... і смієшся водночас...

Хвилі туману продовжували нести їх уперед.

Промайнула ще одна зала, менша, і назустріч відчинилися різьблені золоті ворота. 

Туман залишив їх у круглій кімнаті й відхлинув, оголивши мармурову мозаїчну підлогу, на якій темно-синьою і золотистою кам'яною плиткою було викладено докладне зображення сонячної системи і зоряних просторів, що розкинулися за її межами.

Сталактити і сталагміти, спускаючись зі стелі і піднімаючись з підлоги, утворювали гіллясті, дивовижної краси колони, що випромінювали слабке перламутрове світло.

Біля однієї зі стін розташовувався просторий басейн, облицьований зсередини дорогоцінним камінням рожево-червоних відтінків, і тому вода, яка  заповнювала його, іскрила кривавими відблисками.  

На низькій, довгій лавці, що стояла біля басейну, лежав кинутий одяг. 

Веда підійшла, ступаючи, немов по гострих голках, і взяла той одяг у руки. Це була напівпрозора накидка, з візерунком, вишитим срібними нитками. Веда вловила її запах, такий теплий і знайомий, що сльози знову полилися з очей.

– Тут усе так, як ти залишила. Ми нічого не чіпали, – сказав Евлур.

– Сімсот років?

– Авжеж!

Стискаючи накидку в руках, Веда підійшла до однієї зі сталактитових колон, торкнулася її пальцями й одразу руку відсмикнула. 

Простір затремтів і розїхався, відкриваючи нову кімнату, судячи з оздоблення – спальню. 

Веда безпорадно озирнулася на Евлура.

–Твоя пам'ять повертається! – промовив він.

– Як непросто це все осмислити!  – вигукнула Веда, підбігаючи до величезного вікна, за яким пропливали хмари і світило яскраве, сліпуче сонце.

– Поглянь-но сюди, сестро!  

На стіні, навпроти широкого ліжка, застеленого повітряними покривалами, висів портрет дівчини.

Дівчина була в напівпрозорому одязі, що не приховував обрисів чарівних високих грудей. Копна короткого русявого волосся, витончена довга шия і обличчя... На Веду дивилася вона сама: її очі, її ледь кирпатий ніс, її припухлі губи... Накидка вислизнула з тремтячих пальців і розпласталася на підлозі сріблясто-прозорою хвилею.

– То я королева племені гірських шаманів? – знову запитала вона, не почувши власного голосу.

– Саме так!  – знову спокійно підтвердив  Евлур.

Але сумніви ніяк не хотіли її покидати. Навчена гірким досвідом, боялася вона того, що це черговий сон чи маячня, що шамани хочуть позбавити її розуму, щоб скористатися її силою, тож морочать так майстерно їй голову й переконують, що вона – одна з них, до того ж одна з головних.

– Ми чекали на тебе до сонцестояння і готувалися відкрити портал, що веде зі світу людей прямо в Ісвельлан, щоб ти не заблукала дорогою. Але тебе провели через грань раніше, і це було несподівано для нас. Ми знали, що прийшла відьма, але не були впевнені до кінця... Відьми світу людей іноді потрапляють до Зальгара... Що з тобою? – стурбовано запитав Евлур, заглядаючи в її обличчя, що змінилося.

– Не обов'язково було вбивати Ріаса,  – згадавши щось, сказала Веда. –  Навпаки, він допоміг мені... врятував від тієї тварюки...

– Вампір живий, його ніхто не вбивав. Він нам не потрібен і його відпустять назад в Араош. Не турбуйся про нього. 

–  Дуже добре... У мене тоді було коротке волосся? – запитала Веда, легенько проводячи кінчиками пальців по щоці намальованої дівчини.

– Ні. Ми створили портрет після того, як ти пішла, – із сумом відповів Евлур. – Ти обрізала волосся, щоб створити прокляття.

– Яке прокляття?

– Гадаю, спершу тобі потрібно трохи відпочити, а потім настане час відповідати на запитання. 

– Може й  так! 

Веда, відстебнула від коміра шпильку, наче та заважала їй дихати, і поклала її на квадратний, відполірований до блиску шматок рожевого мармуру, який заміняв приліжковий столик, де вже лежала товста, у старовинній шкіряній палітурці книжка. 

Веда машинально взяла книжку до рук, відкрила й побачила знайомі їй символи – ті самі, якими був написаний рецепт на пергаменті, добутому зі схованки Нелемотуллафа.