Глава 29 Господиня Ісвельлана, частина 1

Шановні читачи! Історія йде до завершення. Якщо вона вам подобається, то підписуйтесь на автора, щоб не пропустити другу історію з цього циклу.

По той бік порога нагромоздилися  амфітеатром величні неприступні гори, біля підніжжя яких розкинулася квітуча долина.  

Хвилясті засніжені вершини урочисто злітали вгору і губилися в бузково-димчастих хмарах, які бігли по небу.  На крутих гірських схилах росли густі смарагдові ліси. 

Ці гори разюче відрізнялися від низьких, похмурих скель Лафаріала, притулку драконів, – ті навіювали лише смуток своєю сірою одноманітністю, а ці, що стікають широкими уступами донизу, до землі, здалися Веді найпрекраснішим з усього, що довелося їй побачити в будь-якому зі світів. 

У неї дух зайнявся від такої пишноти, і в першу мить вона навіть злякалася їхньої схожості на щось дуже знайоме, але далеке, майже забуте, від чого з болісною  ніжністю стискалося її бентежне серце.

Гостро і пряно пахли трави; то там, то тут росли невеличкі гайки тонкостовбурних дерев із фіолетовим листям і золотистими довгастими плодами.

Небо над горами дихало безтурботним спокоєм, теплий ароматний вітерець тріпав волосся, щось співав, нашіптував… 

Веда дивилася на урочисті вершини, і її погляд  туманився непроханими сльозами.

– Упізнаєш? – запитав за її спиною шаман. – Це все Ісвельлан!

Веда обернулася. Двері в нічийні землі зникли. Зникли і  всі інші, які були там. 

Вони стояли посеред неймовірно красивого, горбистого лугу, засіяного дивовижними квітами, серед яких виблискували під сонцем і цілком звичні погляду жовтці, ромашки, волошки, дзвіночки.

Веда мовчки похитала головою. Вона боялася того спокою, який давала їй присутність поруч цього чоловіка з племені гірських шаманів. Вона боялася довіряти своїм почуттям.

– Не хвилюйся і нічого не бійся, – немов вгадавши її страхи, лагідно промовив він. – Скоро все стане, як раніше.

– Але хто ти? – запитала Веда, підбадьорена шанобливістю, з якою він до неї звертався.

– Евлур. 

Веда трохи насупилася, це ім'я нічого їй не говорило.

– Твій брат! – додав з усмішкою.

– Брат? – Веда пильно вдивилася в його красиве величне обличчя.

Тут, у Зальгарі вона вже давно перестала чомусь дивуватися. До того ж, яка гарантія, що він не обманює? Адже їй чого тільки не говорили, якими тільки солодкими промовами не спокушали! 

І, можливо, знову намагаються дурманити? Вона вже звикла до думки, що кожному від неї щось потрібно.

– Ти не пам'ятаєш мене? Ще б пак! Сімсот років – довгий термін.  І життя в людському тілі мало кому на користь...

Вони, не поспішаючи, пішли лугом. 

Веді дуже хотілося зняти взуття і пробігтися босоніж, відчути, як ступні потопають у м'якому корінні квітів і трав, як вітер обдуває розпалене тіло. 

Трепетний поцілунок дитинства, що пахнув літньою зливою, деревною корою і карамеллю, торкнувся її обличчя. Сльози знову і знову підступали до її очей, і Веда змахувала їх крадькома, бо не бажала   показувати  Евлуру своє сум'яття.

– А я тоді хто?

– Ти – Ведалея, королева Ісвельлана.

Веда на мить задумалася.

– А Ігнат теж тут?

– Хто такий Ігнат?

– Ніхто. Забудь, –  вона струснула головою і прискорила крок.

Не схоже щоб її дурманили. Свідомість залишалася  ясною, думки – чіткими, а усмішка того, хто назвався братом – такою лагідною і щирою, що хотілося розридатися від захвату та щастя. 

– Я розумію: ти розгублена і маєш багато запитань. У замку отримаєш усі відповіді, які шукаєш, – промовив Евлур і поклав теплі долоні  на її плечі. 

Веда здригнулася. І цей дотик був приємним, дуже знайомим.

– А замок де? У горах? – запитала вона, дивлячись на засніжені урочисті вершини, оповиті хмарним серпанком, не в змозі вгамувати хвилююче тремтіння, що охопило її.

–  Зараз побачиш.

Вони наблизилися до підніжжя прямовисної кам'яної стіни.

Евлур доторкнувся до неї пальцями, і камені безшумно розсунулися, відкриваючи прохід всередину гори.

Веда очікувала побачити печеру, але її погляду  постав неосяжний коридор із високою склепінчастою стелею, освітлений м'яким зеленуватим світлом. Сяйво пробивалося зсередини, крізь щілини в камінні, малюючи на стінах вигадливі візерунки, які безперестанку переміщалися і змінювали обриси. 

На підлозі, як килим, лежав примарний туман. Під стінами були встановлені величезні кам'яні статуї, що зображували напівоголених чоловіків і жінок, висічені так майстерно, що можна було розрізнити кожну рисочку їхніх разюче красивих, натхненних облич.

– Наші предки, які прибули з інших, дуже далеких світів, – з невимовною пошаною промовив Евлур. 

Веда зупинилася, щоб роздивитися краще, але Евлур ласкаво повів її далі коридором.