27.2

– Саме так! – не звертаючи уваги на застережливий тон, сказала Веда. – Я не збиралася йти на схід і те, що опинилася тут – це не добровільний вибір.

– Ну вважай, що я зробив його за тебе! – Фаідвін узяв пальцями її за плече і стиснув. – Ніхто не бажає, щоб ти потрапила в лапи гірських шаманів і безповоротно там згинула. Ясно? – хватка його сильних пальців стала ще міцнішою.

Веда збунтувалася, бо їй остогидла власна покірність, а в грудях розгорілася справжня пожежа.

– Пусти! – прошипіла наче змія, дивлячись прямо в очі Фаідвіна. – Ніколи більше не смій  так торкатися до мене!

Вона внутрішньо напружилася, витягнулася, немов тятива стріли, готова дати відсіч – будь-яку, яку потрібно, на яку вистачить сил, але олф раптом примирливо посміхнувся і розтиснув пальці.

– Пробач. Більше ніколи, – вимовив він солодким голосом, нахилився і ласкаво поцілував Веду в побілілі від злості губи.

І вона знову попливла від його поцілунку і, усвідомлюючи це, з люттю встромила нігті в шкіру долонь, щоб з усіх почуттів, що вирують у ній, залишився тільки фізичний біль.

– Що ж! – сказав Фаідвін, відхиляючись від її губ. – перша прогулянка не зовсім вдалася.  Сподіваюся, що бал пройде більш приємно. Повертаємося!

Веда розуміла: олф у будь-якому разі поки що сильніший за неї, тому не варто перегинати і диктувати йому так непримиренно свої умови. 

Подумаєш, бал!  Найімовірніше, він триватиме до світанку, треба всього лише потерпіти кілька годин, а вже потім її залишать у спокої, і вона на дозвіллі поміркує над тим, як викрутитися з положення. Слова Фаідвіна про гірських шаманів інтуїтивно турбували її. 

Якби про загрозу віщав тільки він, то вона б просто наплювала на це, але Тул теж говорив щось подібне... Зіставивши всі факти, можна припустити, що гірські шамани хочуть добути її заради сили, а потім позбутися, щоб уже ніхто й ніколи не зміг зняти прокляття з Х'ярго. 

Але якщо в годину сонцестояння до неї повернуться сили, і вона,  згідно пророцтвам, стане чи не всемогутньою? Чи шамани спробують скористатися її магією раніше? Можливо, вони зуміють зробити це проти її волі?

А Гнат? Сон, побачений нині вночі, досі продовжував безжально терзати і розум її, і серце. Невже, це всього лише підступи олфа, який прийняв вигляд того, хто для неї дорожчий за всіх на світі?

– Що за м'яка, чудова шкіра! – примовляла жінка, яка готувала Веду до балу і натирала її якимись пахучими маслами.

Жінка мала темне, скукожене обличчя, рідке волосся, безбарвні тьмяні очі, тонку, прозору, порізану зморшками шию. На вигляд їй було років дев'яносто, але насправді ж набагато менше і рухалася вона дуже легко й моторно.

Фаідвін сидів у кріслі навпроти лежанки, спостерігаючи, як служниця священнодійствує над оголеним тілом Веди. Але самій Веді вже було абсолютно байдуже, хто і з яким виразом на неї витріщається. До того ж якимось, шостим чуттям розуміла вона, що олф до її прохання піти геть, все одно не прислухається.

– Корсет не потрібен, – сказала жінка, звертаючись до Фаідвіна, і той кивнув.

Далі настала черга сукні: блідо-зеленої, з яскравою сріблястою вишивкою, широкими прозорими рукавами і пишною спідницею в кілька шарів – страшенно незручної, але дуже красивої. 

Взулася Веда в сріблястого ж кольору туфлі на маленьких підборах, розшиті камінням, схожим на перли. У розпущене, до блиску розчесане волосся служниця вплела бісерні стрічки.

Фаідвін холоднокровно й мовчки простежив за тим, як Веда відстебнула від джинсів шпильку й прикріпила її під ліфом сукні, потім запропонував їй руку й повів сяючими коридорами туди, звідки лунала танцювальна музика.

Бальна зала вражала хіба що своїми розмірами, а більше нічим, оскільки анітрохи не відрізнялася від загального антуражу і стилю, прийнятого в місті: вся вона потопала у вогнях, позолоті, живих квітах і деревах, поміщених у величезні діжки. 

Високі колони по чотирьох сторонах зали були оповиті лозою, на якій висіли великі грона налитого, криваво-синього винограду. У нішах стін були встановлені столи з частування і напоями.

Оркестр розташовувався на високому круглому подіумі посеред зали. Інструменти в руках музикантів були цілком звичайні: скрипки, флейти, кларнети, валторни і навіть гітари – схоже, олфи також чимало перейняли зі світу людей.

Тільки-но Веда і Фаідвін ступили під склепінчасту стелю, як музика вдарила з грозовою силою, але наступної миті почала затихати і зовсім змовкла.

Гості зігнулися у вітальних поклонах.

Даміїн, одягнений уже не в возницький плащ, а в шикарний костюм, наблизився до них і, опустившись на одне коліно, простягнув Веді невеличку тацю, на якій стояв тонконогий, широкий келих, наповнений світло-рубіновою рідиною.

– Випий,  – неголосно наказав Фаідвін. – Це традиційне частування нареченій. До дна...

Нічого не лишалася, окрім як взяти келих і піднести його до губ. Смак напою був би набагато приємнішим, якби не був настільки нудотно солодким. 

Але Веда випила, не поморщившись. У голові тут же легенько зашуміло, і біль, що пульсував у правій скроні, зник, як за помахом чарівної палички.