26.2

Він обхопив долонями її обличчя, нахилився і дуже ласкаво, дбайливо поцілував у губи, вперше за все життя – і наяву, і уві сні. Веду немов блискавкою пронизало від цього поцілунку. Вона несамовито обхопила його руками, притулилася до нього, наскільки вистачило сил.

– Ні, не відпущу, ні… ти не втечеш… ні… ні… Гнате! Я кохаю тебе, кохаю! І в цьому світі все може стати чим завгодно. І вогонь водою та вода вогнем!

Але він вислизнув з її рук, зник, розчинився в повітрі, лише лахміття темряви затремтіли, заляскали в повітрі як воронові крила.

Багаття спалахнуло, згасло, і тієї ж миті так  холодно і страшно зробилося навкруги, що Веда затремтіла, наче у лихоманці. Засвистів вітер, пригинаючи до землі високу траву, загомоніли хвилі нерухомої річки. Десь загуркотів грім і фіолетові відблиски невидимих ​​блискавок засліпили Веду. Вона здригнулася всім тілом і прокинулася.

– Гнат! – прошепотіла голосно, все ще перебуваючи під враженням побаченого сну і розплющила очі.

Вона лежала на ліжку у якійсь кімнаті. Навпроти ліжка, у величезному арочному вікні маячив тьмяний, схудлий місяць. Подушка під головою пахла лимоном, перцем, ще якимись спеціями, і запах цей неймовірно дратував.

Голова пульсувала гострим болем, все тіло ломило, наче від важкої фізичної роботи. Що трапилося? Ах, так… Чоловік у масці дунув їй в обличчя, а потім усе полетило у безодню…

Веда тихенько застогнала і потерла пальцями виски. 

Спогади поверталися болючими поштовхами. Х'ярго... Гаял... Навіщо Х'ярго привів її до олфів, до яких Веда йти не збиралася? Адже він сам застерігав... Точніше, Гаял застерігав від імені Х'ярго! Проклятий вампір! А вона йому вірила і навіть ладна була повернутися до нього…

Веда з зусиллям піднялася, підійшла до відкритого вікна, щоб озирнутися, і одразу ж визначила, що вона десь дуже високо над землею. Навпроти розташовувалася вузька вежа з гострокінцевим дахом і золотавим прапором, освітлена бігучими вогнями і з'єднана відкритим переходом з іншою вежею, розташованою праворуч. У проході рухалися, маячили якісь темні постаті. Скрізь горіли смолоскипи, тож було ясно, майже як удень. Всюду майоріли прапори.

Що знаходиться внизу Веда не бачила, огляд закривав широкий і порожній кам'яний дах, прикрашений різнобарв'ям вогнів, немов новорічна ялинка.

Все було таким веселим, ошатним, святковим, що Веді стало не по собі. Згадався малюнок на гобелені, який прикрашав стіну драконячого замку.  Жодних сумнівів не залишилося. Вона  потрапила до олфів.

Веда поспіхом  перевірила кишені і зітхнула з полегшенням. Усе на місці!  Мить подумавши, вона  дістала шпильку з футляру і пристегнула до пояса джинсів з внутрішнього боку.

Ще раз уважно оглянула невелику кімнату. Одна частина круглої стіни задрапірована портьєрою, а на іншій – двері. Під вікном розташувалися два табурети на тонких гнутих ніжках, з м'яким сидінням. Добру половину кімнати займало ліжко, теж кругле. Простирадла, ковдри та подушки на ньому були блідо-рожевого кольору, вкриті  золотою вишивкою, виготовлені з неймовірно легкої та м'якої тканини. 

Біля стіни, поруч із ліжком, примостився витончений столик, на якому стояв скляний графін.  

Хотілося пити, але Веда побоювалася, що у воду  подмішали якийсь дурман.

Вірогідно, що й там, біля макового поля її приспали магією. 

Ну чому, чому вона така безпорадна? Її називають могутньою відьмою, але виявляється, що кожен, кому не ліньки, здатний вплинути на неї своїми чарами, а вона нічого не може проти цього зробити. Де ж та карколомна, горезвісна сила, про яку всі говорять?

Якби  всі події відбувалися у світі людей, то сьогодні було б 13 червня. Дев'ять днів до сонцестояння. А тут, у Зальгарі, вона не чула, щоб хтось згадував дні тижня чи числа місяця.

Вона навшпиньки підійшла до дверей і посмикала ручку. Звісно, двері були зачинені.

Прислухалася, але з зовні не долинало жодного звуку. Обійшла ліжко і відсмикнула портьєру. 

За нею виявився портрет неймовірно красивого, оголеного до пояса чоловіка на повний зріст, який  посміхався таємниче і привабливо. Світло з вікна падало прямо на нього, дозволяючи розглянути всі деталі. Світле, рудувате волосся, точене обличчя, чуттєві, різко окреслені губи. Дивовижної ясності очі: блідо-зелені, загадкові. Веда з мимовільним захопленням ковзнула поглядом по чудовому торсу, і їй здалося, що під смаглявою шкірою здригнулися, заграли могутні м'язи.

Стукнули двері. Веда обернулася.

Чоловік, зображений на портреті, зараз стояв за її спиною і так само привабливо посміхався.

– Доброї ночі, – привітався він і запитав: – Шикарний портрет, чи не так?

– Нічого, – байдуже відповіла Веда і засмикнула портьєру. 

Вона впізнала голос. Це він приспав її на маковому полі. 

– Отже, навіщо я тут? – поцікавилася з неприязню.

Так, зовнішність чоловіка вражала, але, віяло від нього холодом, а ще – небезпекою.

– Дивне питання, моя люба. Післязавтра наше весілля. Весь Бренглак готується до цієї знаменної події. Бачиш скільки вогнів?

–  Хіба я давала згоду на шлюб?