25.2

Заснути не виходило. 

Вона сиділа на ліжку, спершись спиною на узголів'я, і невідривно дивилася у вікно. Сумніви терзали її. Вона побоювалася того, що Ажей передумає, і дедалі більше й більше зміцнювалася в думці, що їй краще покинути Рандагайл якнайшвидше.  

Але, вірно, це простіше сказати, ніж зробити! Потрапить вона, припустімо, на перехрестя, а дороги в Араош там немає і що далі? Утім, якщо мислити магічно, то дорога, швидше за все, є,  тільки  невидима. Але хіба це перешкода? Вона зуміла викликати воду з глибин землі, то невже не зуміє явити на очі потрібну їй стежку? Якщо ж ні, то залишиться просто там, на роздоріжжі, і з місця не зрушить. Спорудить намет, розведе багаття і житиме, харчуючись ягодами, грибами або чим доведеться. І хай хто-небудь спробує зачепити! 

Вона  вже непорушно увірувала в те, що в годину сонцестояння  сила повернеться  і зробить її всемогутньою.

Так розмірковувала, прислухаючись до дивних почуттів, які змінювали її  душу.

Ще недавно вона боялася, що туга від втрати Гната ніколи не мине, що порожнеча навіки оселилася в її душі.

Тепер же, дивлячись у вікно, на відблиски ночі, раптом відчула, що їй байдуже, чи зустрінуться вони коли-небудь знову. 

Ні, вона не розлюбила його, навпаки, ніколи не кохала так сильно, але прекрасно усвідомлювала, що того Гната, якого вона знала все життя: високого, спортивного, з чарівною, глузливою посмішкою здатного розв'язати яку-завгодно проблему, більше немає і ніколи не  вже буде.

Той Гнат любив її, дбав про неї, він ніколи б не кинув її наодинці з болем і невизначеністю, а  цей, теперішній, що, ймовірно, десь все ж  таки  існує,  – то  вже не її Ігнат, то  хтось чужий і байдужий, хто навіть у найстрашнішу годину не прийде їй на допомогу, бо його місію виконано й завершено. 

А те, що вона часом відчувала його присутністю поруч із собою – усього лише фантомні болі, не більше...

Веда заплющила очі, занурюючись у повільну солодку дрімоту, а думки продовжували текти: виразно й неквапливо.

Адже вона тепер теж інша, повернення в минуле оновило її, визначило майбутнє. 

Поєднавши воєдино всі події, Веда більше не сумнівалася в тому, що є всемогутньою відьмою зі стародавніх пророцтв Зальгара, просто невчасно покликаною, чомусь раніше за встановлений термін.  Коли її сила до неї повернеться, вона не поспішатиме з вибором нареченого, поживе трохи у вампірів, потім у драконів, порівняє, хто з двох кращий... Х'ярго чи Нелемотуллаф?  А, може, все-таки Ажей? Утім, яка різниця! Головне, що тепер вона знає, що будь-якої миті повернеться до того, кого вибере...

– Ведо! – донісся крізь туман дрімоти тихий голос.

Вона здригнулася, але не прокинулася, тільки якось безпорадно провела рукою по обличчю.

– Ведо!

Вона розплющила очі.

Легкий примарний серпанок колихався біля ліжка, і в ньому смутно проглядався чийсь силует.

– Х'ярго?

Вона підвелася на ліжку, пильно, недовірливо вдивляючись у знайомі обриси його фігури,  розмиті і  нечіткі.  Серце її тремтіло, наче у лихоманці

– Х'ярго?  

– Нелегко було пробитися до твоєї свідомості, – тихо  сказав він.

– Ти прийшов до мене? За мною? – запитала Веда, напружено слухаючи його голос, що лунав звідкись  здалеку.

– За тобою. Знаю, скільки тобі випало неприємностей  і хочу допомогти повернутися на перехрестя, щоб ти сама вирішила, як вчинити далі. Але йти треба просто зараз. Цієї ночі є можливість пройти крізь туман, а завтра її вже може не бути...

– Зачекай, Х'ярго! Чому зараз, потайки? Я повинна попрощатися з Ажеєм...

–  Прощатися з Ажеєм ні до чого. До того ж я наслав на всіх, хто в домі безпробудний сон, але  дія чар  не триватиме довго. Вирішуй, Ведо, вирішуй. Часу обмаль.

– Але... я не знаю, ось так раптово… ти з'явився...

Веда намагалася розгледіти його обличчя, але воно було змазане, лише смутно впізнаване.

– Нелемотуллаф зараз в Араоші. Я допоміг йому... Він дістав серйозну рану… –  сказав Х'ярго. 

Його, і без того хиткий силует, почав тремтіти й ставати дедалі блідішим.

–  Ні, не зникай! – вигукнула Веда перелякано,  – Я піду, піду з тобою!

– Добре. Тоді швидко одягайся і йдемо.  Потрібно встигнути дістатися перехрестя до світанку.

Вона одяглася, перевірила, чи на місці її нехитрий скарб і тихенько вибралася у вікно. Але на душі було бридко від того, що доводиться ось так крадькома, немов вона злочинниця якась, залишати Рандагайл і Ажея.

– Не хвилюйся, – немов вгадавши її думки, сказав Х'ярго. – У кожного свій інтерес: і в перевертнів, і у вампірів, і у драконів. Ажей – не виняток. Забудь  краще усі його солодкі пісні про вільний вибір і повагу…

–  Я не впевнена... – Веда уповільнила крок і озирнулася на темний, сплячий будинок.

– Твої сумніви цілком зрозумілі.  Тож вчинимо так: я доведу тебе до перехрестя, а там  вже сама вирішиш, як бути далі. Схочеш повернутися – повернешся. Побажаєш залишитися зі мною – залишишся! Згодна?