Глава 23 Мовчання розуму, частина 1

Веда сиділа на ліжку і дивилася за вікно, де під легким подихом ночі струменіла, шепотіла щось невиразне листва розлогих дубів.

Незважаючи на стомлюючий, сповнений нових вражень, минулий день, заснути ніяк не вдавалося:  сплетені в зміїний клубок сумніви, жаління, таємні бажання здавлювали груди і заважали спокійно дихати. Боялася своїх думок, бо не розуміла їх. Боялася власних почуттів, бо вони занурювали  її у розпач.

Не тільки Ажею, але й собі не відповіла б на запитання: чого їй хочеться насправді? Повернутися до Араоша? Але що вона залишила в Араоші? Так недовго пробула вона поряд з Х'ярго, і навіть те, що його образ: блідо-чорний, насмішкуватий досі не залишає її серце, – то все не настільки важливо. Мабуть, красень-вампір – лише проекція якихось нездійснених бажань, які все ще блукають  по закутках її душі.

Але Х'ярго хоче її назад... Зрозуміло, він знає про клятву і сподівається, що вона цю клятву скаже. Та чому він послав Гаяла, чому сам не прийшов?

Дещо в особі Гаяла, в його коротких фразах, Веду насторожило ще тоді, коли вона гостювала в його дивному, наче з якогось безглуздого фільму жахів, будинку. Раптом її знову обдурюють, хочуть заманити в якусь пастку? Чи може вона бути впевнена, що вампіри безпечні? А з іншого боку, чого боятися? Життю її, начебто  нічого не загрожує. То чого тоді? Неволі,  неможливість повернутися додому? Але вона й так не впевнена, что  повернеться. То може час зупинитися і задовольнитися тим, що дісталося?

Веда відкинула покривало, щоб остудити розпалене тіло. Струмки поту бігли під легкою сорочкою, яку їй для сну позичила Ялана – у перевертнів не було нічного одягу, вони завжди спали голими. 

Сіла на ліжку, підімостивши подушку під спину.

А чи справді вона хоче повернутися саме до Х'ярго? Якщо добре розібратися, то Нелемотуллаф їй набагато ближче, навіть не зважаючи на те, що між ними трапилося чи… ледве не трапилося…

Тієї миті вона любила його, і там, на скелі, коли він зіштовхнув її вниз, теж любила і готова була вмерти разом з ним. 

То що ж це за кохання таке? Продовжує думати про Х'ярго, а потрапивши у новий світ, відчувши турботу та безпеку, прислухається до тиші сплячого будинку, знаючи, що лише одна кімната поділяє її спальню від спальні Ажея. Хоча вона не відчуває до Ажею жодних тілесних бажань, а просто їй самотньо і гірко, як тоді, у печері.

Зараз, міркуючи спокійно, без киплячої крові, Веда розуміла: то було не кохання, а якийсь божевільний порив, імпульс… гра? Адже вона добре усвідомлювала: Тул не дозволить їй загинути.

Ні! Ні! Тихенько, крізь зуби застогнавши, Веда обхопила долонями скроні – якщо вона й грала, то ненавмисно… І Тул їй справді дуже дорогий… Але повертатися до драконів після всього пережитого – страшно. Хоча, якщо вона проговорить клятву і чітко назве ім'я, то ні король, ні хтось інший вже не зможе на неї посягнути. То що робити? Повернутись до Х'ярго? Чи до Нелемотуллафа? І Ажей тут, зовсім поруч, варто тільки в стіну тихенько постукати, і він почує свої вовчі слухи, здогадається, прийде до неї. Десь глибоко в серці вона навіть хоче цього, щоб зупинитися нарешті, перервати болісний біг світами і пошук самої себе… Але чи це вихід?

Тепла місячна ніч ласкаво погладжувала її тіло, шепотіла на вухо солодкі промови, заспокоювала і переконувала, що все буде гаразд. Веда почала обмахуватися краєм покривала, підставляючи обличчя та груди під прохолодні повітряні струмені.

Не можна думати про поцілунки, не можна піддаватися спокусам і вимогам спраглого любові тіла. Можливо, це лише випробування перед чимось справді справжнім, які чекають її попереду! Не пройдено четвертий шлях, той наприкінці якого золотий замок та кришталеві водоспади серед пагорбів.

Веда замислилась. Думки текли сумбурно, ривками, але надихало вже те, що вона більше не боялася про це думати і сміливо приймала той факт, що всі її почуття зав'язалися в один хитромудрий вузол, який не розплутати і, навіть, якщо вона його розрубить, то все одно – нічого не вирішить. 

А Гнат? Хіба вона не вважала його своїм єдиним справжнім коханням? Всіх чоловіків, які домагалися її руки, вона представляла Ігнатові, всіх чоловіків порівнювала з ним, навіть заміж одного разу збиралася, сподіваючись викликати в нього ревнощі, але не викликала... Все, чого досягла – це холоднокровного питання, куди саме молодята бажають вирушити у весільну подорож? Нареченому дала відставку того ж дня.

Вона зберігала себе для Гната і продовжувала зберігати, навіть коли втратила надію…

І її раптом зі страшною силою почали мучити докори совісті. Звичайно те, що сталося між нею та Тулом, було лише спробою втішити один одного напередодні небезпеки – це напевно.

Він, маючи можливість, не перейшов межу – рідкісна якість для чоловіка! – тож заслужив її вічну подяку. Вона дуже рада, що з ним все гаразд і хоче його побачити, але, мабуть, тільки для того, щоб остаточно переконатися, що її почуття до Нелемотуллафа – не любов! Чи вона знову помиляється?

Веда постукала потилицею об стіну, сподіваючись упорядкувати думки.

Явно згадала ту мить, коли летіла, що роздиралася моторошним болем крізь туман, а рука Гната – вона б нізащо не переплутала його руку ні з чиєюсь іншою – виштовхнула її назовні, звільняючи від страждань. Може, таким чином, Гнат давав зрозуміти, що не зрадив, що, як і раніше, поруч і піклуватися про неї?