22.2

– Та що казати! –  похнюпившись, вона йшла поруч з ним по звивистій, облямованій ожиновими кущами стежці. – І Тул, і Х'ярго твердили про нібито мою неперевершену магію! То де ж  вона, ця магія? У драконів я хоч щось могла, а тепер навіть світляка нещасного не спроможна створити!

– Це просто – ти витратила забагато сили! Твоя біда в тому, що ти витрачаєш магію разом із власними життєвими силами.

– Знаю, розумію, але як їх відокремити один від одного? – Веда подивилася на Ажея з надією. – Навчиш?

– Я – не чародій. Я лише можу виконати те, що пообіцяв. Вважай, що ти тут на відпочинку і відкинь усе зайве.

–  З тобою дуже легко, Ажею –  і розмовляти і все…

Ажей зупинився і завмер, наче до чогось прислухаючись.

– Що? – відразу настрахалася  Веда.

– Сонячні промені шелестять по траві, чуєш?

– Ні! У мене ж людські вуха!

– Відьомські. Твій слух повинен бути чуйніший, ніж слух  звіра.

– Я не вмію, не чую!  Скажи, будь ласка, звідки в тебе така м'якість і чутливість? Ти ж…

– Народився та виріс у лісі? – договорив за неї Ажей.

–  Вибач. Напевно, дійсно, немає чому дивуватися!

–  Ти боїшся втратити цноту? – раптом запитав Ажей.

– Що? – Веда розгубилася від такого питання в лоба, але відразу зібралася. – Ні, звичайно, ні, я навіть рада цього позбутися! Через неї всі мої неприємності!

– Але?... – Ажей подивився  на неї насмішкувато.

– Я не розумію саму себе. Я готова була віддатися Х'ярго чи не відразу, і Нелемотуллафу, коли впізнала його ближче.

– А мені?

– Не здивуюся, якщо через пару днів такого ставлення мене потягне і до тебе… Хіба це нормально, Аже, бажати одразу двох чи трьох чоловіків?

– А у світі людей як було?

– Ні, не було…Подобався хтось, але, я все життя приховано чекала, що Гнат нарешті зверне на мене увагу. Я поклялася, що іншого чоловіка в мене не буде… Чи можу тепер я запитати?

– Запитай.

– Якби я не була незайманою, ти б теж хотів на мені одружитися?

– Наші пророцтва не стверджували, що  бажана відьма неодмінно має бути незайманою… Це хороший дар, але не основний…

Тріск гілок під квапливими кроками перервав їхню розмову.

– Ажею! Ажею! – через кущі до них бігла Ялана. – Дракони там! Дракони! – репетувала на бігу. – З'явилися в кривавому диму і просять про розмову!

Вона зупинилася поряд, продовжуючи нетерпляче танцювати і сяяти очима, бо  драконів  дівчина бачила вперше.

– Зі мною? – уточнив Ажей.

– З нею, взагалі! – тицьнула пальцем у Веду, – Ну і з тобою, як із ватажком!

– Ану йдемо! – Ажей узяв обомлілу Веду за руку і повів назад, у напрямку будинку.

Кривавий дим – дим звичайного вогнища, в яке хлюпнули свіжу, ще гарячу кров. Це сталося, коли діти, бавлячись, випустили у вогонь кров щойно вбитого зайця. Вони так робили і колись, але тоді портал не відкривався – не було зацікавлених.

– Король драконів, хай йому абищо!  Картинка вже затерлася… Зараз поверну! – невдоволено промовила Маліена, підливаючи у вогонь кров, щоб утримувати портал відкритим та додати зображення чіткості.

Полум'я зашипіло, здибилося чорним димом, що за мить змінило колір на багряний, завилося кільцями і розійшлося, утворив щось, схоже на світлу пляму в темно-червоній оправі, і в  той плямі виникло, непевно гойдаючись, обличчя драконячого короля.

Ажей стояв навпроти, а Веда трохи осторонь, але навіть звідти їй було добре видно, що правий бік цього обличчя потемнів, перекосився: кут рота відтягнувся вниз, а око запливло і майже не розплющувалося.

Веда згадала, з якою ненавистю встромила вона шпильку йому в скроню, і кров її знов скипіла від люті. Мабуть, то  наслідки магії. Що ж, дідугану пощастило, адже  принаймі, живий залишився!

Ялана, заглядаючи в дзеркало, почала шкіритися і корчити страшні пики; Маліена дала їй легкого потиличника, відганяючи, але та, вивернувшись, цапнула її зубами за палець і загрозливо загарчала.

– Досить! – гаркнув Ажей. 

Бійка негайно припинилася і Ялана, отримавши від сестри другий, ще більш важкий потиличник, встала біля стіни, смиренно склавши лапки. Запанувала тиша.

– Вітаю тебе, Ажею, господар лісу Рандагайл та все твоє плем'я вітаю! – заговорив король.

Голос його був глухим і долинав ніби здалеку.

–  І я тобі вітаю, Фарігралфоддол, володар скель Лафаріал, – нудно і монотонно відповів Ажей. – Що тобі від нас треба?

– Дівчинка… Вона тут? – запитав король, бо  не міг бачити Веду, яка стояла осторонь вогнища.

– Тут.

– Хай підійде. Я хочу з нею поговорити, – лагідно  попросив король. 

Ажей перевів очі на Веду, кивнув головою. Вона повільно, знехотя підійшла і встала поряд з ним.