20.2

– Ти голодна? – спитав Ажей і, простягнувши величезну руку, погладив її по волоссю. – Скоро Маліена принесе їжу.

– Мені не хочеться м'яса… – тихо відповіла Веда.

– М'яса? Я не збираюся пропонувати тебе м'ясо, дівчинка… У лісі багато іншої їжі. На будь-який смак.

– Не треба їжі… Мені поки що нічого не хочеться… І будь ласка, не називайте мене дівчинкою, – попросила Веда.

Він спохмурнів, – і його риси, і без того грубуваті, посуворіли ще більше. Гострі голки жаху пробігли по спині Веди, але наступної миті Ажей розсміявся: тихо й весело.

–  Добре! А ти не кажи мені: ви! Це людська манера спілкування, для перевертнів неприйнятна. Зрозуміла мене?

– Зрозуміла.

– І не треба боятися. Я не виношую таємних намірів, не маю до тебе нестримних бажань і знаю, що ти пережила у драконів, –  Ажей узяв її руку, розкрив долоню і подивився порізи: дві глибокі рвані рани, з яких продовжувала повільно витікати кров.

– Треба перев'язати.

– Я можу одягнутися? – запитала Веда.

–  Звичайно. Твої речі тут, – він показав на дерев'яну, оковану залізом скриню, що стояла біля протилежної стіни. 

Тільки тепер Веда, що майже прийшла до тями, звернула увагу на обстановку, в яку вона потрапила.

Очевидно, цей будинок і був тим самим теремом посеред дрімучого лісу, який зображувався на гобелені в королівському замку.

Висока стеля, стіни з неотесаних колод, самотнє, але досить велике вікно навпроти лежанки, світло з якого, проливаючись усередину, розмежовувало простір величезної кімнати на дві частини: світлу, денну – і похмуру, з тінями, що причаїлися по кутах. Оздоблення досить аскетичне, нічого зайвого: стіл, пара скринь, два стільці, покритих оленячими шкурами, шкурами ж застелена підлога; всі меблі дерев'яні, збиті грубо, але добротно.

Перевертні! Веда мимоволі здригнулася.

–  Потерпи, –  промовив Ажей, чаклуючи над її долонею.

Поряд, на невисокому табуреті біля лежанки, розміщувалося все необхідне: трав'яні мазі, шматки тканини, вода.

Перев'язавши її долоню, Ажей підвівся і зробив крок назад, ніби даючи Веді краще розглянути себе, і їй знову стало недобре. 

І було від чого! Х'ярго дуже високий, атлетичний, та й Тул  відрізнявся ростом і статурою, але цей перевертень був схожий на цілу гору. Сіра, з грубої тканини безрукавка, дозволяла без перешкод оцінити його величезні плечі, випуклі м'язи волохатих грудей і рельєфний живіт, зі збігаючою вниз смугою темного, жорсткого волосся. Низько розташований, важкий пояс, прикрашений залізними ланцюгами та бляхами, відкривав товсті черевні м'язи, що нависали над стегнами. Шкіряні штани, заправлені в невисокі чоботи, підкреслювали м'язистість довгих, рівних ніг.

Веда представила себе поруч із цим гігантом і мимоволі стиснулася на лежанці.

– Я вийду ненадовго, щоб ти змогла переодягнутися, – ніби прочитавши її страхи, посміхнувся Ажей, попрямував на похмурий бік кімнати, безшумно ступаючи по м'яких шкурах і, повернувши праворуч, зник у прорізі стіни.

Веда миттю схопилася, долаючи слабкість і тремтіння в колінах, кинулася спочатку до свого одягу й почала квапливо одягатися. Пальці на порізаній долоні погано слухалися, доводилося справлятися однією рукою.

Вона перевірила джинси: все на місці – блокнот, листок із карткою, шпилька. І уламки від флакона у забрудненій брудно-коричневими плямами кишені куртки. 

Веда обережно витрусила їх на плоску кришку скрині, скривилася, згадавши погоню, потім, босоніж, навшпиньки побігла до отвору, в якому зник перевертень і потрапила до передпокою з двома дверима, розташованими один навпроти одного. Відкрити не наважилася, тому повернулася назад до кімнати і, наблизившись до вікна, визирнула назовні.

Сонце вже стояло високо на небі. У яскравих полуденних променях дрімучий ліс виглядав тепло та привабливо. Найлегший вітерець таємниче лопотів, граючи густими кронами. Дикий малинник, що розрісся під вікном маячив біло-зеленими ніжними суцвіттями.

Веда почула заливисті, веселі співи птахів, і спокій поступово повертався в її душу, і навіть думка про долю Нелемотуллафа вже не втикалася в серце таким гострим болем – чим спокійніше ставала душа, тим виразніше вона вірила в те, що з  ним усе добре…

Їй думалося, – хоч, можливо, вона сама собі вселяла такі думки, – якби Тул загинув, вона б це відчула. У неї просто не залишилося більше сил знемагати від жаху та невизначеності.

– Ого! Ти вже на ногах!

Веда озирнулася. Ажей підійшов і став поруч із нею біля вікна.

"Ні, – чомусь з полегшенням подумала Веда, оцінивши різницю в рості, – він не вищий за Х'ярго, просто потужніший у плечах, об'ємніший…”

– Подобається краєвид? – спитав Ажей, спираючись величезними долонями на підвіконня і із задоволенням втягуючи носом аромат свіжої зелені.

– Гарний!

– Я повік не втомлюся слухати, як дихає дрімучий ліс! Нічого немає прекраснішого за це дихання…

Веда зиркнула на нього недовірливо. Нічого собі! Суворий перевертень висловлюється мало не віршами!