19.3

– А вони не відчують твоє перетворення на дракона? – ледь чутно спитала вона.

– Я закрию нас чарами, які, сподіваюся, їм одразу не вдасться розпізнати. Але ні в чому не впевнений. Дозор близько, я чую його запах... Ось як! Копив магію багато років, а витрачати доводиться за один день! – майже беззвучно засміявся Нелемотуллаф, привернув Веду до себе і  гаряче поцілував. –  Це на прощання, моя принцесо.

– Тул! Ми неодмінно побачимося, я це передчуваю… – сказала Веда, стискаючи долонями його плечі і продовжуючи тицятись губами йому в губи.

Він нічого не відповів, відсторонився, обернувся драконом і, змахом крила закинувши Веду собі на спину, злетів  легко та безшумно до нічного неба.

У вологій туманній вишині  Веді перестало вистачати повітря. Вона не могла, як не намагалася, зітхнути на повні груди, і від цього її страждання ставали зовсім нестерпними. 

До спазмів у голові слухала вона рух нічного неба і незабаром їй почало ввижатися, що вона чує вдалині звук повітря, що свистить і вирує.

Чи не привиділося? Веда озирнулася, щосили витягуючи шию, щоб краще розглянути, що діється там, позаду... Вогняний струмінь промайнув над її головою, вона ледве встигла впасти плазом на спину Нелемотуллафа. Той нестійко захитався всім тілом, але відразу набув рівноваги і прискорився. 

Веда, завмираючи від жаху, знову зважилася озирнутися. Дві чорні довгі тіні, летіли  нічним небом, наздоганяючи їх. Прокляття! Невже Тул помилився та його магію розкрили одразу? Надто вже швидко з'явилася погоня!

Полум'яні струмені били  в них, як блискавки. Нелемотуллаф падав униз, злітав угору, кидався убік, ухиляючись від вогню.

Веда ледь утримувалася на його спині, вмираючи від думки, що їх ось-ось наздоженуть, розправляться з Нелемотуллафом, а вона потрапить назад до королівської спальні, де їй уже ніхто і ніщо не допоможе. Вітер розлючено лупцював її по обличчю.

Вона відчайдушно шукала спосіб допомогти Нелемотуллафу позбутися погоні, вона волала до всіх існуючих сил, волала до магії, яка шалено билася всередині неї, але ніяк не могла розірвати кокон, у який була поміщена.

Щось просвистіло повз, тьмяно блиснувши сріблястим боком і драконяче тіло різко здригнулося, величезне крило його безпорадно повисло. Завалившись набік, він почав падати вниз. Веда заціпеніла від жаху, вчепившись крижаними пальцями у ріг на його шиї. Вдих - видих, вдих… гарячий потік хребтом, гострий біль у потилиці, непроглядна темрява в очах…

Але тут Нелемотуллаф здригнувся, ніби прийшов до тями від забуття і, люто змахнувши не пошкодженим крилом, сповільнив падіння. Вогняні стріли ударяли в повітрі навколо них.

Він розкрив пащу і видихнув перед собою хмару найлегшого зеленого диму. Нічне небо загуло, в ньому утворилася тріщина, яка закрилася, щойно Нелемотуллаф у неї прослизнув.

Вони з розмаху звалилися на скелі. Веда шкереберть полетіла вниз, Нелемотуллаф крилом уповільнив її падіння, але все ж таки повністю вберегти від удару потилицею об каміння не зміг.

Він обернувся людиною і з зусиллям, не звертаючи уваги на кров, що хлинула, висмикнув зі свого тіла дротик. Веда важко піднялася і, хитаючись, кинулася до нього. У голові вивергалися вулкани, гуркотів грім, а свідомість каламутилася.

– Тул!

– Немає часу! – глухо сказав він, – вони незабаром розкриють обман і знайдуть нас. Ти маєш тікати одна… Перехрестя геть за тією роздвоєною скелею.

– Куди тікати? – пролепетала Веда. – Ми ж на вершині, а довкола суцільна безодня. І я не кину тебе, нізащо не кину!

– Зілля, зілля у тебе в кишені… – прошепотів Нелемотуллаф, втрачаючи сили.

Спокійне нічне небо затремтіло і почало плавитися, у ньому утворилися тліючі дірки.

– Туле, я тебе не кину! – крикнула Веда несамовито.

Цієї миті вона любила його так, як нікого на світі і готова була померти разом з ним.

– Флакон! – Нелемотулаф глухо застогнав, перемагаючи біль, обернувся драконом і легким ударом хвоста змахнув Веду вниз, у прірву.

Лютий рев переслідувачів оглушив її. Але страх зник. Якщо Тул так вчинив, то був впевнений, що вона все зробить правильно. 

Падаючи вниз, Веда зосередилася, сунула руку в кишеню, намацала пляшечку і стиснула щосили. Осколки встромилися їй у долоню, у недавню рану, що вже піджила, змішуючи палке зілля  з гарячою кров'ю.

Веда заплющила очі. За мить вага власного тіла перестала обтяжувати її, руки злетіли на всі боки, перетворившись на крила – слідом вихор повітря підхопив її і поніс.

Веда летіла до скелі, яку вказав Нелемотуллаф. У неї наче виявилося дві свідомості: птаха та людини. І людська свідомість, відокремившись від пташиної, байдуже спостерігала за тим, як мчить по нічному небу, маневруючи і петляючи, маленька спритна ластівка, а за нею, дихаючи вогнем і люттю, женуться два величезні дракони.

Заповітна скеля неухильно наближалася, і за нею вже маячила густа пелена туману. Пташине серце наповнилося тріумфом, а людська душа похмурою приреченістю. А якщо туман її не пропустить?

Іскри від вогняного дихання обпалювали крила. Дракони  наздоганяли її. Але з останніх сил летіла Веда вперед.  Натхнення додавало усвідомлення того, що переслідувачі повинні взяти її живою та неушкодженою, тому не сміють покалічити, а тим більше – вбити.