19.2

Нелемотуллаф мовчав, розсіяно барабанячи пальцями по шкіряній обкладинці книги. Веда чекала, не зводячи погляду з його блідого, в блідому розмежуванні тіней, обличчя.

– У мене виникло кілька  ідей, і я вже дещо зробив! – промовив він нарешті, – Сьогодні після опівночі – у найтемніший для драконів час,  віднесу тебе до перехрестя. Щоправда, летіти доведеться не навкруги. Хитка  грань щільно закупорена, через неї не пройти.

–  Сьогодні вночі? – похолола Веда. – Чи не краще ще почекати?

– Чим довше ти тут знаходишся, тим більша ймовірність, що мій захист проб'ють. Їм абсолютно зрозуміло, що ховатися тривалий час одна, без допомоги, ти не спроможна. Дракони ненавидять замкнуті приміщення, тому й  скелі   поки не обшукують.

– А ти?

– Я привчав себе до них з дитинства, щоб мати місця для усамітнення.

–  А якщо не вийде, Туле? – боягузливо запитала Веда .

– Можливо, буде непросто… Доведеться діяти за ситуацією, але це краще, ніж очікування.

Веда не поділяла його впевненості. Якщо раніше її душу захльостували злість і лють, то тепер вона страждала від страху і безсилля. Веда страшенно боялася потрапити назад у лапи короля. Огидна близькість з ним, звичайно, не гірша за смерть, але вперше в житті Веді доводилося ламати себе на користь обставин, що склалися, –  а це було нестерпно. І в цьому  теж винен Гнат! Все життя він  навіювів їй, що вона особлива! А тепер почуття власної значущості губилося у нетрях безпорадності та невизначеності.

– Добре! Напевно, це правильно і потрібно діяти… І начхати  якими будуть наслідки...

Веда повернулася у схованку і знову почала задумливо вивчати рецепт старовинного зілля. Про всяк випадок скопіювала символи в блокнот. Погортала інші книги, вивчила інші рукописи, перевірила на світ всі зілля – намагалася хоча б чимось утихомирити збуджений розум. Наближення вечора лякало її.

Вони майже не розмовляли. Нелемотуллаф мовчки сходив кудись, мовчки повернувся. Веда спробувала поїсти, але не змогла: їжа викликала огиду.

Нарешті вона склала всі рукописи на місце, підійшла до ліжка і сіла поряд з Нелемотуллафом, заглядаючи в книгу, яку він гортав, але вона була написана незрозумілою для неї мовою драконів. Веда лягла головою йому на коліна.

– Ти не кажеш мені всієї правди! –  їй хотілося втіхи, запевнення в тому, що все обов'язково закінчиться добре.

– А що ти хочеш почути? Шлях до перехрестя буде важким, я сказав тобі про це.

– Мені страшно.

– Мені теж. Але вибору ми не маємо.

– Якби я вміла перетворюватися на птаха, то полетіла б сама, не наражаючи тебе на ризик! – сказала Веда, – Вампірша Дорліс здивувалася, коли почула, що я не вмію перетворюватися на птицю.

– Ти вмієш багато, просто забула, бо довго не користувалася цими знаннями, – відповів Нелемотуллаф. – Але навіть так, я не відпустив би тебе одну.

– Що означає – довго не користувалася? Я взагалі ніколи ними не користувалася!

– У людському житті – так, але ж твоя сила набагато давніша.

– Всі мені про це товкмачать, а до ладу ніхто пояснити не може! – буркнула Веда. – І  тому  все  ще більше заплутується!

– Сила не вимагає пояснень, вона чекає на наказ господаря. Тобі треба тільки наказати так, щоб тебе почули… – Нелемотуллаф зачинив книгу.

– Що? – Веда стривожено підвела голову.

– Нам вже час.

– Вже?

– Так. Збирайся.

– Ні, я не готова! – з жахом і розпачем вигукнула Веда, – Може, проведемо тут ще одну добу! Я… придумаю заклинання, знайду силу, я… – вона не витримала і заплакала.

Поклавши руку їй на потилицю, Нелемотуллаф зачекав, поки вона заспокоїться.

Веда затихла швидко, витерла сльози і підвелася. Вона старанно одяглася, заплела волосся. Чоботи, принесені Овшою, припали точно по нозі і справді виявилися дуже легкими та зручними.

– Візьми. – Нелемотуллаф дістав з-під одягу невеликий флакон з якоюсь темно-коричневою рідиною всередині і простяг  його Веді.

– Що це?

– Сховай надійно, але так, щоб можна було швидко дістати. Якщо стане зовсім погано, роздави флакон долонею – рідина мусить змішатися з твоєю кров'ю.

Більше не про що не розпитуючи, Веда поклала флакон у кишеню куртки і застебнула змійку. Пальці тремтіли і  слухалися погано. Кров стукала в скронях, а під серцем роздувалася крижана хвиля. Але Веда кріпилася, як могла. Їй хотілося, щоб Нелемотуллаф обійняв її, поцілував, якось утішив, але бачачи його відчужене, далеке обличчя, вона не наважувалася наблизитися до нього, розуміла – він і сам таким чином захищається від невідомого майбутнього.

– Я можу попрощатися з Овшою? – запитала Веда тільки для того, щоб щось сказати.

– Це ні до чого… часу немає… Йдемо!

Вони швидко й мовчки пішли кам'яним лабіринтом. Нелемотуллаф не став запалювати смолоскип, рухався навпомацки, чудово орієнтуючись у темряві і міцно тримаючи Веду за руку.