18.3

 – Оце тобі, я  кажу, кажу, а мене ніхто не слухає, а  воно, як кажу  і виходить… Ось навіщо це все було потрібно, адже відразу  було зрозуміло, чим закінчиться…

Веда розплющила очі. У кімнаті клопотала Овша – розвішувала одяг, накривала стіл для сніданку, скидала якийсь невидимий пил зі стін і бурмотіла собі під ніс.

– А Тул де? – запитала Веда, сідаючи на ліжку.  

– У головний замок полетів до короля, хай йому грець! Адже говорила я тобі ще першої ночі: ліжко на двох приготую! Чому не послухалася? Адже так і вийшло!

–  Нічого не було, Овша! Точніше було,  але не зовсім те…

– Те чи це – яка різниця! Ви й першої ночі могли з цього почати. Нелемотуллаф – чудовий хлопчик, він би тобі не скривдив!

– Так, Овша, тепер я повністю з тобою згодна! –   весело відгукнулася Веда, – Нелемотуллаф дуже хороший хлопчик.

– Я мазь цілющу приготувала для твоїх поранень. Дай подивлюся!

Веда слухняно простягла їй ноги і запитала:

– Що там нагорі?

– Спокійно все, – відповіла Овша, обережно торкаючись її пошморгів та саден, – і погода сонячна, приємна. Не подобається мені, що ти тут у темряві сидиш. Після сніданку можна вийти потихеньку, хоч би до вікон.

– Ні, Овша, дочекаюсь, поки Тул повернеться…  Прогляну  магічні книги. Їх тут безліч, і всередині,  напевно, багато цікавого.

– Двері у сховище просто так не відчинити, – сказала Овша.

– Знаєш як?

– Звичайно!

Змастивши її ступні маззю, Овша підійшла до дверей і прошепотіла кілька слів, яких Веда не розчула.

– Тепер мені час, а ти снідай спокійно, читай, відпочивай. Тут одяг і нове взуття, не таке як у тебе було, але цілком міцні та зручні чобітки. Потім загляну.

– А Тул колись повернеться? – запитала Веда з легкими занепокоєнням.

–  Не можу сказати. Це залежить від короля. Але думаю – не затримається, – відповіла Овша і розчинилася у темряві коридору.

Веда боялася, що час до повернення Нелемотуллафа  буде тягнуться нескінченно. Їй ніяк не сиділося на одному місці, без руху. Їй ввижалося, що треба негайно приймати  якісь рішення.

Відчужено роздивляючись кам'яні стіни, розмежовані світлом і пітьмою, вона згадала про те, що сталося вночі і їй раптом зніяковіла: була впевнена, що здатна контролювати свої бажання та вчинки за будь-яких обставин, а виявилося – ні. Тільки й в такі обставини вона раніше ніколи не потрапляла.

Втім, якщо гарненько подумати, то нічого не трапилося! Подумаєш – поцілунки! Поцілунки не рахуються. До того ж Тул свою частину спокою та задоволення теж отримав. Але навряд чи він нагадуватиме їй про це, не стане і про продовження просити. Якщо вона сама не захоче…

Веда розсіяно погладила долонею теплий шорсткий камінь. Ні, треба чітко розмежовувати кохання та подяку.

Якщо вона зрозуміє, що любить Тула, знайде спосіб повернутися до нього! А сон, що здався вночі? Начебто й нічого такого в ньому немає, та все ж – тривожно, ніби вона має щось зрозуміти, і ніяк не може!

Веда вміла непогано трактувати сни та визначати, на який слід звернути увагу, а який можна одразу відкинути!

Але вчорашнє марення вона не могла осмислити.

Чи  той сон – лише проекція її переживань і розпачу, тому що вони з Гнатом знаходяться по різні боки світу і, можливо, більше ніколи не зустрінуться! У її голові все ще не міг прижитися той факт, що Гнат зник назавжди – свідомість непримиренно відкидала цю думку, не давала їй добратися до серця і зробити там переворот.

Веда боялася беззастережно прийняти втрату Гната – поки що найближчого й найкоханішого у будь-яких світах чоловіка. Боялася, що це відбере в неї й ті жалюгідні сили, які зосталися.  А поки все  є невиразним і тьмяним – можна сподіватися, робити  припущення і чекати…

Щоб позбутися нав'язливих думок, Веда вирішила покопатися у таємному сховищі Нелемотуллафа. Вона зіскочила з ліжка, побачила на підлозі кілька крапель крові і мимоволі спохмурніла. Та Тул обіцяв подбати про все, тому краще не забивати голову…

Веда відчинила маленькі двері. Звичайно ж! Схованка замкнена кам'яними брилами, а в неї не дістане фізичних сил їх відсунути. Але все ж таки спробувала, обдираючи пальці, захопити край каменю та висмикнути назовні. Куди там!

Вона знову спохмурніла… Хіба магія не рухає скелі? Рухає! То що їй заважає впоратися з якимось маленьким камінчиком?

Веда, вже звично, зробила кілька вдихів-видихів  і уявила в голові яскраву картину: брила, підкоряючись її волі, повільно виповзає зі своєї ніші.

Дивилася так, ніби намагалася пробурити камінь поглядом. Нічого. Покривила рота і обережно притулила до його шорсткої поверхні розкриті долоні. Тепло чи холод? Яка енергія здатна запустити рух?

Веда так напружилася, викликаючи потік, що в неї заломило в потилиці. Камінь уперто стирчав на місці, ні на сантиметр не зрушив.