18.2

– Я її трохи облаштував, – сказав Нелемотуллаф, обережно опускаючи Веду  на дерев'яну лежанку, тепер застелену м'якими шкурами та покривалами.

Тріснутий пеньок зник, замість нього з'явився добротний стіл, на якому стояв скляний глечик із водою та ваза з фруктами.

– І мені доведеться весь час стирчати тут? – сумно запитала Веда.

– Так, моя дівчинко… Але ти можеш провести цей час із користю… Там, – він кивнув у бік потайних дверей, – багато чого цікавого для тебе.  Вивчай закони магії…

– А раніше ти називав мене: моя принцесо! – тихо промовила Веда.

– Я люблю тебе, – сказав Нелемотуллаф, сідаючи на  ліжку.

Він узяв у долоні її змучені камінням, закривавлені ступні і ретельно оглянув їх.

– Туле… я не знаю, що тобі відповісти, – відповіла Веда, не зводячи  з нього очей.

– Нічого не відповідай. Розкажи краще, що ти зробила з королем.

– Напихала у шпильку всякої магічної фігні і застромила йому в голову! Сама не очікувала, що так чудово подіє! – повеселішала Веда, відчуваючи полегшення від того, що Тул не чекає від неї негайної відповіді.

– Треба обмити кров, – сказав він.

Веда озирнулася.

– Тут є тепла вода?

– Є дещо краще, – усміхнувся Нелемотуллаф і спитав: – Чи зможеш зробити ще кілька кроків?

– Сподіваюся!

Він допоміг їй підвестися з лежанки і провів до інших, замаскованих під камінь, дверей. Відчинив, але пішов не вперед, як минулого разу, а повернув праворуч. Диханням запалив смолоскип на стіні і покликав Веду.

– Іди-но  сюди!

Вона, кульгуючи, підійшла і побачила невеликий кам'яний басейн, наповнений водою, що парувала.

– У цій печері багато гарячих джерел. Вода оновлюється сама. Ти поки помийся, а я принесу  чистий одяг.

Але Веда уявила, як залишиться одна серед кам'яних стін і злякавшись, мимоволі схопила його за руку. Він здогадався про її страхи.

– Тут безпечно, принаймні якийсь час... Ніхто з драконів не вміє ставити такий захист. Довелося  довго відновлювати ці знання!

– Не затримуйся, гаразд? – Веда легенько торкнулася його обличчя.

– Гаразд! – Нелемотуллаф вдав, що не помітив цього дотику. – Слуги батька скоро будуть у замку. Треба говорити з ними так, щоб вони мені повірили. А ти відпочивай і нічого не бійся, зрозуміла?

Легко сказати: не бійся!

Тільки-но Нелемотуллаф пішов, Веда роздяглася і плюхнулась у гарячу воду. Згадала мерзенні ласки короля і запекло почала терти шкіру на грудях і на стегнах, де до неї торкалися його рот і руки, а потім зупинились, замислилась… 

Пастка, в яку вони потрапили, здавалася абсолютно безпросвітною.

Без допомоги магії вирватися із Лафаріалу неможливо – це факт! Очевидно, що вмінь Тула для цього мало, а сама вона спустошена вщент. Але думати про це зараз не лишилося сил.

Веда обережно відмила кров. Кожен необережний рух завдавав болю. Вона морщилася від досади. Поранені ноги – тобі не жарт! Адже невідомо, коли і скільки доведеться йти чи навіть тікати.

Що ж робити? Ні, Тул правий. Не можна рухатись на відчай. Поки є час, потрібно не плакати над своєю нещасною долею, а ретельно продумати всі можливі та неможливі варіанти. Тут така колекція зілля та заклинань, зібрана Тулом, що тільки зовсім дурний не знайде вихід!

Так Веда заспокоювала себе, сидячи серед каміння, у гарячій воді підземного джерела.

Під землею хода  часу не відчувалася. Може минула година, а може й усі три, перш ніж до її слуху, крізь легку дріму свідомості, долинули кроки Нелемотуллафа.

Вона впізнала їх безпомилково, як  впізнають  кроки коханого. І хоча  Тул не був коханим, але він був для неї єдиною надією, єдиним шансом, і Веда чудово усвідомлювала цю різницю. Проте, в ту мить, коли вона почула його кроки, їй раптом здалося, що вона любить його так, як тільки жінка може любити чоловіка.

Нелемотуллаф увійшов до неї, і наслання відразу розвіялося: ніжність, вдячність заповнювали її серце, але не кохання, не кохання…

– Я згадав, що тут немає рушників, – сказав Нелемотуллаф, розгортаючи шматок широкої м'якої тканини.

Веда без сорому вибралася з гарячої води, і він обернув тканиною її мокре тіло.

– Ти їх бачив?

– Так. Все так, як я гадав. Вони не впевнені, що саме я допоміг тобі втекти. Звісно, ​​вони обшукали замок. Звичайно, вони затіяли пошуки по всіх скелях і, в першу чергу, розташувалися на підходах до перехрестя і в хиткій грані.

– А король? – обережно спитала Веда.

– Шаленіє, лютиться  аж підскакує, що його розвели як дитину!

– Вони справді не підозрюють тебе чи просто не говорять про це? – стурбовано уточнила Веда.

– Важко сказати… – Нелемотуллаф знизав плечима. – У будь-якому випадку треба бути дуже обережними. І чекати...

Веда поникла.

– Не впадай у відчай… я обіцяю, що врятую тебе, я віддам за тебе життя, якщо буде потрібно… моя принцесо, моя дівчинко… – тихо сказав він, обіймаючи її.