16.2

Опритомніла від ознобу, оточена темрявою і тишею. У голові болісно дзвеніло, думки були туманними, але пам'ять чіткою. Декілька хвилин лежала нерухомо, глибоко дихаючи, щоб визначитися.

Спробувала підвестися. Кров прилила до потилиці, викликавши напад мучительного  болю. 

Зчепивши зуби, продовжила повільно підніматися і нарешті сіла. Легке покривало зісковзнуло з грудей і, тихо шарудячи, перетекло вниз – очевидно, на підлогу. Простягла руку назад, намацала за спиною м'які подушки. Треба ж! Подбали про її зручність!

Вона спробувала створити світло, щоб з'ясувати, де знаходиться, але не змогла, і знесилено відкинулася на подушки: схоже, удар по голові та магічні практики – речі несумісні.

Закрила очі й знову повільно, але тепер уже не глибоко продихала, наказуючи серцю заспокоїтися.

Стало легше, біль притупився, залишилося лише легке печіння у віках. Щось зрозумівши, Веда не поспішаючи обмацала потилицю,  але  ніякої рани не знайшла. Чим же її вдарили?

Вона повернулася набік, обіймаючи руками чисті подушки, що пахли гірською свіжістю, закопалася  у них обличчям. Ось тепер вона справжня полонянка! І що далі?

Чого від неї хочуть – відомо, але як збираються це отримати, не застосовуючи сили – не зрозуміло! Тримати її у підвалі, поки вона не впаде у відчай і не погодиться на що завгодно, аби покинути свою в'язницю?

А Тул? Що з ним? Веда не припускала думки, що Нелемотуллаф загинув, але, можливо, він важко поранений і не зможе визволити її з цього принизливого полону. Адже він – її єдина надія в царстві дракона, який виявився набагато жорсткіший, ніж світ вампірів. Там її хоча б, захищав Х'ярго… 

Тул перебуває ще більш невизначеному становищі, незважаючи на те, що син короля. То, може, це вона  – його єдина надія? Він же ризикував усім заради неї.

Очі почали палити сильніше, тепер уже від сліз. Веда з усіх стиснула зуби. Ще чого! Сльози зараз ні до чого, сльози не допоможуть!

Вона  вловила осторонь легкий рух і завмерла. Слабке світло спалахнуло вдалині, почало наближатися і незабаром у темряві позначилася грузна постать з масляним ліхтарем у руці. Гуфа! Веда напружилася і перестала дихати.

Дракониха підійшла і поставила лампу біля ліжка, висвітливши низький стіл та частину кам'яної стіни. Веда мовчала.

– Я знаю, що ти не спиш, – лагідно заговорила дракониха, – скоро принесу їжу, а потім прийде Кеоденкадамф. І краще тобі уважно вислухати ве те, що він скаже.

– Якщо він сюди увійде, то вже не вийде! – з тихою ненавистю пригрозила Веда.

– Ти дуже ослабла, але ти залишилася відьмою, і ми про це не забуваємо…

– Що з Тулом?

–  Мені заборонено говорити з тобою про Нелемотуллафа, – Гуфа підібгала губи.

– Заборонено? – Веда ривком піднялася, пересилуючи біль та запаморочення. – Може я й ослабла, але мені вистачить сил обернути тебе в камінь, бридка стара! Можливо, тебе розчарують, але повір мені – нескоро! Говори! Інакше… – Веда загрозливо занесла руку: – Стихія та, що землю творила, що зводила кам'яні гори… – почала вона монотонним, глухим голосом, аби нагнати якомога більше страху, щоб драконіха не засумнівалася в її могутності.  

–  Перестань, благаю! – злякано вигукнула Гуфа, заламуючи руки.

Служниця смертельно боялася римованих рядків; заклинання, переставши бути доступними для драконів, стали їм небезпечними.

– Тоді кажи! – грізно вимагала Веда.

– Нелемотуллаф поранений, поранений серйозно, але турбуватися нема про що! Овша швидко підніме його на ноги! Це все, що я знаю! – пробелькотіла вона, задкуючи в темряву, і скоро зникла.

Веда напружено слухала, але не почула ні скрипу, ні шурхоту зачинених дверей.

– Ну і дура! – прошепотіла з презирством.

Кам'яна підлога неприємно холодила босі ступні. Веда посвітила вниз, шукаючи взуття. 

На щастя, воно опинилася тут, трохи в глибині, під ліжком. Веда ретельно оглянула кросівки. Ось вже справді – якість! Скільки вистраждали непридатними для ходьби дорогами, а жоден шовчик не лопнув!

Зрозумівши щось, Веда уважно оглянула рифлену підошву і виявила залишки зеленої рідини, що забилися між борозенками. Затамувавши подих, вона зіскребла трохи на кінчик мізинця і приклала до стіни, але нічого не сталося.

– Мабуть, сухе, воно вже не діє! – з жалем пробурмотіла Веда, – втім, його все одно мало, щоб пробити камінь...

Вона взулась, взяла лампу і повільно пішла вздовж стіни, досліджуючи свою в'язницю.

Ніяких дверей не було, а простора квадратна кімната впиралася у круті сходи, що вели нагору.

Веда зійшла на кілька сходинок і зупинилася, розмірковуючи. Навряд чи ці сходи ведуть туди, де знайдеться вихід на волю. До того ж, її, безперечно, вартують! Звичайно, Гуфу обдурити вдалося, а от  інших – навряд чи...

Вона продовжувала оглядати кімнату, але, схоже, окрім ліжка та столу в ній нічого не було. Хотіла вже повернутися назад до ліжка, та тут тьмяне світло лампи торкнулося далекого кута  і  викрило нішу в стіні. Веда підійшла, зазирнула. Усередині стояла пара невеликих дерев'яних балій, одна з них – наполовину заповнена водою.