Глава 16 Підземелля драконів, частина 1

Повітря загуло, затремтіли низькі скелі. Сплетячись у клубок, наполовину приховані хмарами вогняного диму, дракони рвали один одного гострими кігтями – полум'яні іскри, приправлені кров'ю, сипалися на землю.

Вже важко було розібрати, що з драконів Нелемотуллаф. 

Серце билося, як у припадкі, і втихомирити його Веда не могла. Погані передчуття хапали її за горло слизькими, крижаними пальцями.

– Навіщо ви таке творите із власними синами? – спитала вона, з неприхованою ненавистю дивлячись на задоволене обличчя короля.

– Хлопчики повинні показати, хто з них найбільш гідний поєднати наш рід із родом могутньої відьми!

– Убивши чи покалічивши один одного?

– Ти не розуміеш! Сила понад усе!  

–  Даремно намагаєтесь, Ваша Величносте, – сказала Веда, – звідси я піду з Нелемотуллафом і тільки з ним!

– Не будь така впевнена в тому, чого не знаєш, – відповів король, облизаючи обличчя Веди пожадливим  поглядом.

Вона промовчала і відвернулася. Огиду викликала сама думка про те, що він розраховує на її прихильність.

Дракони розлетілися, важко змахуючи крилами, почали кружляти один навпроти одного, розсіюючи густі клуби диму.

На лівому боці Нелемотуллафа, якраз біля основи крила, Веда розглянула довгу, глибоку подряпину з темно-вишневими, кривавими патьоками. Спершу жахнулася, але потім помітила, що Нелемотуллаф вільно рухає крилом, і що його супротивник  постраждав набагато більше.

Глядачі невідривно спостерігали за поєдинком. На їхніх обличчях не відбивалося жодних почуттів, лише в очах горіло жадібне полум'я, ніби їх збуджував запах крові та ненависті, яким наповнювалося димне повітря.

Піннурфіллаф першим не витримав безмовного кружляння:  зашипів, дихнув вогнем і з новою люттю кинувся в бій.

Нелемотуллаф ухилився від атаки, зробив різький розворот і потужним хвостом вдарив брата у верхню частину шиї, яку той необережно оголив, на мить закинувши голову. Один з гострих шпильок на хвості встромився між товстими складками луски прямо під нижню щелепу.

Піннурфіллаф на мить застиг у повітрі, потім почав валитися набік, хрипучи і давлячись вогнем. Струмені крові хлюпнули з розсіченого горла, величезне тіло здригнулося, крила безпорадно повисли. Він звалився вниз, і з розмаху, важко, впав на каміння.

Згинаючись у страшних судомах, дракон прийняв людську подобу, продовжуючи хрипіти і плюватися кров'ю, що швидкими поштовхами текла з  його горла, змішуючись з пилом.

Але ніхто з глядачів не рушив, ніхто не кинувся на допомогу.

Король покривив рота і зробив лінивий рух рукою.

Двоє наближених: величезного зросту і мускулистих підійшли до Піннурфіллафа і, навіть не оглянувши рану, понесли його кудись у скелі.

– Першому принцу гаплик?  – з веселою злістю поцікавилася Веда.

– Він лише поранений, – байдуже відповів  король. – Йому нададуть необхідну допомогу та віднесуть  додому.

Нелемотуллаф, кружляючи, опустився на майданчик і обернувся людиною.

Веда схопилася, щоб побігти до нього і переконатися, що рана на боці не така вже й серйозна, але король грубо схопив її за зап'ястя і смикнув назад.

– Сиди! –  прогарчав він і знову махнув рукою: тепер вже різко, нетерпляче.

Решта братів – усі, окрім Када, висмикнувши з піхви мечі, кинулися на Нелемотуллафа, який ледве встиг підхопити з землі свою зброю та стати в оборону.

–  Ти ж сказав, в образі драконів і віч-на-віч! – крикнула Веда, шалено вивертаючи зап'ястя з лапи короля.

– Я маю право змінювати рішення, якщо цього вимагають обставини! – посміхнувся він. – Мені добре відомі відьомські хитрощі, я не дозволю, щоб ти знову допомогла зраднику своєю магією!

–  Він поранений, а їх троє! Вони ж його вб'ють!

– Не вб'ють! Дракони живучи. Але він надовго запам'ятає, як некрасиво вчинив, коли порушив закон і вирішив сховати тебе від наших очей!

Нелемотуллаф, блідий, з палаючими очима, повільно відступав, ледве стримуючи натиск супротивників. Меч у його руці тремтів, був нетвердий, але все ж таки він зумів поранити одного з братів у стегно, а другого в руку. На рану від пазурів, з якої не припиняючи, текла кров, він не зважав.

Тільки, на жаль, вона виявилася зовсім не дріб’язковою, і скоро дала про себе знати: зовсім сполотніле обличчя його залив крижаний піт, а погляд помутнів, почав розпливатися. 

Оступившись, послизнувся він на розсипи дрібного каміння. Цим скористався Сар; вирвавшись уперед, ударив його краєм гарди в лівий бік, саме туди, де була рана. Нелемотуллаф впав на одне коліно.

Король сидів спокійно, відчував себе в безпеці, хоч і продовжував, немов лещатами стискати чіпкими довгими пальцями зап'ястя Веди, яку страх за життя Нелемотуллафа ледь не позбавив здатності  і рухатися і ясно мислити.

Але побачивши, як Сар заніс меч, щоб встромити його Тулу в груди, вона миттю прийшла до тями і з розмаху вдарила короля ліктем вільної руки в сонячне сплетіння, вклавши в цей удар всю свою силу, все своє вміння.