Глава 13 Бесіди у скелях, частина 1

То Х'ярго  вже три тисячі років існує? Хто б міг подумати!

Веда спохмурніла, бо все більше і більше  заплутувалась у складних відносинах, що пов'язують світи.

Зважаючи на те, що вона вже встигла з'ясувати, Зальгар складається з кількох реальностей, у тому числі й людської – для багатьох недоступної, але надзвичайно бажаної! Зрозуміло й те, що представники світів не можуть вільно вештатися один до одного в гості, проте новини та плітки якимось чином вимудряються добувати.

А тиша та спокій, у яких ці світи взаємодіють – нестійкі і будь-якої миті можуть розвалитися.

– Ти говориш зі мною так відверто, бо Тул тобі дозволив? – спитала Веда.

– Дозволив відповідати на деякі твої запитання, – кивнула Овша.

– На деякі?

– Так. І звелів ночувати у твоїй кімнаті, якщо ти не забажаєш розділити з ним ложе. Раптом тобі щось знадобиться!

– Ні, тут ти спати не будеш, – стомлено відповіла Веда. – І він не буде… Я дуже вдячна тобі за турботу та щирість, але саме зараз  дуже прагну  побути на самоті!

Вона намагалася говорити ввічливо, хоча їй дуже хотілося комусь нагрубити або на когось накричати. Але ж драконіха ні в чому не винна,  –  просто виконує наказ хазяїна.

– А вечеря? – спитала Овша. – Нелемотуллаф дуже засмутиться, якщо дізнається, що ти не вечеряла!

– Принеси мені фруктів. Будь-яких. І води.

Овша трохи схилила голову на знак покори.

– Нелемотуллаф повернеться опівночі. Напевно, він забажає тебе бачити. Твій чистий одяг  ось тут, на кріслі.

– Нехай постукає. Не спатиму – впущу. А тепер іди, будь ласка!

Дракониха окинула її швидким, пильним поглядом і мовчки вийшла.

Щойно двері зачинилися, і важкі кроки Овші затихли в глибинах коридору, Веда гірко розплакалася, накривши голову подушкою.

Смуток, що так легко виліковувався серед людей, тут здавалася майже непереборним. І була зрозуміла причина цього смутку. Веда дуже боялася, що звичний і такий улюблений людський світ, втрачений для неї назавжди. Тепер вона змушена імпровізувати на ходу, вибирати манеру поведінки, відбиватися від нав'язливих залицянь та намагатися відновити хоча б якусь  магію для захисту самої себе… 

То може, якщо їй вдасться повернути відьомську силу, то й заміж виходити не доведеться? Поки що їй нема чого протиставити  цьому світові, який нещадно тисне на неї з усіх боків. А Гнат? 

Гнат! Зрадник, він все життя брехав їй, все життя прикидався…

Веда вп'ялася зубами в подушку, заглушаючи новий напад істеричних ридань. Ні! Це  неможливо! Має бути інше пояснення його вчинків... 

Вона ледь не роздерла пальцями шовкове покривало. Душа стигла, а в грудях, при думці, що вона ніколи більше не побачить Гната, розтікався  крижаний холод.

Веда зачекала, доки висохнуть сльози, встала і підійшла до вікна. Над горами розпласталися рожево-сині смуги заходу сонця, а вище, у блідому, переднічному небі вже теплилася, тихо блимаючи, якась невідома зірка.

Наприкінці ночі у двері постукав Нелемотуллаф.

Веда спала чуйно і прокинулася вже від його кроків, що пролунали  по гвинтових сходах.

– На світанку постанеш перед сім'єю. Я зробив дурню, вважаючи, що зумію замкнути тебе в замку і таким чином приховати твоє перебування тут.

Веда потяглася до чаші з водою, що стояла на столі  біля ліжка, і  жадібно напилася.

– А якби ми не полетіли на галявину?

– Марна надія! Все одно стало б відомо…

Вона сіла на ліжку, прикривши  коліна підолом неможливої ​​нічної сорочки, яку принесла Овша – з рюшечками та оборочками. Більш  відповідного одягу для сну в драконьому лігві не знайшлося.

– Але ти не відкрив їм правди?

– Поки що ні.

– Тоді я сама відкрию.

– Погодься на мою пропозицію! Звичайно, мені дістанеться від батька за те, що сховав такий скарб, але й він уже нічого не зможе змінити!

– Я думаю про кохання, Туле, – відповіла Веда з усією серйозністю, на яку була здатна. – Про те, чого ще не відчувала… Одного разу я вже покохала… без відповіді… і досі люблю, і ніхто інший мені не потрібен…

Нелемотуллаф дихнув вогнем на свічки, вставлені в кований канделябр, що висів на стіні, і вони яскраво спалахнули. Похмурі тіні, які причаїлись на стінах злякано розбіглися по кутках.

– Тобі загрожує небезпека, моя принцесо.

– Від твоїх братів?

– Мої брати бажають процвітання Лафаріалу. Втім, кожен для себе. А гірські шамани мстять. І це турбує мене більше, ніж  ті суперечки, які піднімуться в королівській сім'ї через твій прихід.

– Шамани лютують тому, що я розбудила Х'ярго? – спитала Веда, мружичись на вогонь.

– Вампір – одна з причин. А всіх причин не знаю.

Веда ковзнула розсіяним поглядом по обличчю дракона. Може, це перевірка на витримку та здоровий глузд? Може, Гнат з'явиться в останньому акті цієї абсурдної п'єси, все пояснить і забере її додому?

Веда проковтнула важкий комок у горла і твердо сказала: