11.3

З-під землі вирвався стовп вогню, огорнув його високу, могутню постать і за мить замість чоловіка з'явився дракон: величезний, величний, з холодною, сіро-зеленою, горбистою шкірою. Його хижа морда була схожа одночасно і на котячу і на зміїну.

Навіть, якби Веда захотіла втекти, то не змогла б цього зробити – її коліно боліло і дуже опухло, та й рука все ще стікала кров'ю, і пальці ледве рухалися.

Дракон видихнув вогнем із палаючих ніздрів, припав до землі і простяг їй перетинчасте крило, на яке Веда залізла з покірним зітханням. Дракон легенько перекинув її на спину. Веда села зручніше і міцно вчепилася однією рукою в шорсткий ріг, що стирчав із драконової холки.

Чи думала вона, що колись літатиме верхи на драконі! Дух зайнявся, все застигло всередині, коли почали вони підніматися в повітря, і навіть біль відступив перед тим самозабуттям від польоту, яке  на мить захопило її. Шум могутніх крил оглушував, струмені вітру били в обличчя,  ранкове сонце сліпило очі.

Веда намагалася заглянути вниз, щоб запам'ятати місцевість, але крізь легкий серпанок, що стелився по землі, майже нічого не можна було розгледіти.

Обернулася назад, туди, де розмикалися обійми ночі, потім знову, жмурячись, подивилася вперед, на заграву сходу. 

Від важких думок нестерпно розболілася голова, знову болісно запульсувало  у скронях.

Зі світу вампірів вона потрапила прямісенько  у світ драконів. І що далі? Згадалися слова Х'ярго, сказані перед тим, як вихор потяг її під землю. Які страждання він їй передрікав? Що хотів сказати, про що попередити?

Веда тихенько застогнала і миттю стиснула зуби, щоб Нелемотуллаф не почув. Невідомо, які ще випробування  на неї  чекають, тому потрібно зібрати в кулак всю свою волю, всю свою силу.

Попереду, на вершині скелі, окреслилися контури замку. Ну звичайно! Чому дивуватися! Веда з мимовільним інтересом розглядала житло дракона.

Зовні замок виглядав досить непрезентабельно: центральна вежа покосилася, стіни поросли мохом, сходи, що з'єднували переходи між вежами, були сумнівними, ходити по таких без страховки, вона, мабуть, не наважилася б.

Дракон приземлився на широкий майданчик перед перекошеною вежею, де з каменів були викладені якісь дивні візерунки, і знову підставив Веді крило. Вона  важко сповзла на землю. 

Тремтіли ноги і здавлювало у  грудях. Дихання збивалося. Не втримавшись на ногах, сіла просто на камінь.

Дракон на мить зник у вогні і знову перетворився на чоловіка.

– Дихати важко, – сказала Веда і щосили натиснула пальцями на скроні, у яких пульсувала біль.

– Це з незвички, бо тут дуже високо. Усередині стане легше.

– Тоді ходімо всередину!

Нелемотуллаф із сумнівом похитав головою, але все ж таки підставив їй руку.

Спершись на неї, Веда сяк-так добралася до відкритого входу у вежу. Гвинтові сходи круто виводили вгору.

Веда зупинилася і притулилася спиною до стіни.

– Я зараз… відпочину кілька хвилин.

– Не треба силувати себе! – відповів Нелемотуллаф, підхопив її на руки і поніс.

Веда не стала опиратися, лише намагалася не надто притискатися до його голих широчених грудей. 

"Хочеться вірити, що він мене не на шлюбне ложе несе, – думала сумно, – Інакше, клянуся небом, вистрибну у вікно!"

Через втому і досаду не було настрою розбиратися, подобається їй цей білобрисий дракон чи ні.

Нарешті дійшли. Ну звичайно: кімната під самим дахом! Веда стрепенулась у його руках:

–  Дякую за допомогу. Далі я сама.

Дракон відпустив її неохоче.

Веда прошкандибала по невеликій, красиво обставленій кімнаті з напівкруглим вікном і сіла на край розкішного ложа під балдахіном із золотаво-червоної шовкової тканини. "Сподіваюся, це для краси, а не від клопів", –  подумала вона, машинально смикнувши за шнурок балдахіна.

Нелемотуллаф стояв на порозі, спершись плечем на одвірок і дивився на неї. Жодної небезпеки Веда поки що не відчувала, навпаки, в кімнаті, немов невловимим ароматом, пахло  миром та  спокоєм.

–  Як ти сказав, тебе звати?  

– Нелемотуллаф.

–  Надто складно, –  зітхнула Веда.

– Розумію. Для людей звучить незвично, тому можна коротше: Тул. Але я бачу, що ти втомилася, тож справи пропоную обговорити трохи згодом.

Нелемотуллаф відсторонився, пропускаючи до кімнати невисоку літню жінку з тюрбаном на голові, з-під якого вибивалися пасма довгого, смолясто-чорного волосся.

– Овша  подбає про тебе, промиє твої рани. А коли ти трохи відпочинеш, то ми поговоримо!

Веда згідно кивнула. Цей красень-дракон все ж таки злегка дратував її, аж надто добрий він був! До того ж, усі її думки та спогади збилися в купу, і їй дуже хотілося розібратися в тому, що сталося і зрозуміти те, що може статися.

Після його відходу вона перевела погляд на Овшу, яка стояла біля неї, склавши руки на великих низьких стегнах.