Глава 11 Хитка межа, частина 1

Незабаром стало зрозуміло, що стежка, прихована густими чагарниками, веде її в обхід міста, а це означає, що так чи інакше, але вона, напевно, знайде потрібне їй  місце.

Дратувала темрява. Місцевість була незнайомою, доводилося напружувати і очі і пам'ять, щоб розрізнити в темряві, яка  ставала все густішою, хоч щось знайоме.

Кілька разів вона сповільнювала крок, озиралася та прислухалася.

Невже ніхто не помітив її зухвалої втечі? Або навмисне відпустили, щоб подивитися наскільки далеко вона зуміє втекти?

Думка про те, що вампіри граються з нею, а насправді незримо ховаються десь у темряві, стежачи за кожним її кроком, доводила до розпачу.

Але Веда вперто йшла вперед, не дозволяючи паніці заволодіти серцем. Може, це так, а може – і ні! Вампіри впевнені, що тікати їй нікуди, тільки крізь туман, який тепер твердіший за камінь.

А раптом це теж обман? Насланий морок? Хіба можна довіряти світові, в якому панують не звичайні закони фізики, а магія, суть якої чужа та незрозуміла?

Х'ярго говорив, що від краю до краю місто можна обійти приблизно за годину. Але це якщо йти прямо… А вона рухається в обхід, і за відчуттям, минуло вже більше години…

Від основної стежки відокремилася ще одна, ледь помітна в темряві і повернула праворуч.

Веда розгублено зупинилася, придивилася до болю в очах.

І знову треба робити вибір! А рука оніміла,   пальці  тремтіли  і рухалися насилу, крізь підсохлі, чорно-червоні плями, продовжувала струменіти свіжа кров, і при будь-якому необережному русі, вона  починала текти сильніше, і по всій руці, від долоні до плеча пробігала гостра, болісна пульсація.

Веда зчепила зуби. Всі думки в її голові зупинилися,  і закликати  до інтуїції зараз теж було марною справою.

Несподівано згадалося, що найважчим було для неї  під час тренувань –   ігнорувати біль від пропущених ударів.  Згадалося, з яким терпінням Гнат займався з нею психологічними тренінгами, знову і знову пояснюючи те, як біль перетворюється на намір, а намір – на додаткову силу. Але Веді така наука давалася важко, тому вона докладала більше зусиль до того, щоб зовсім уникати ударів.

– Ну і куди мені повернути?

Вирішувати потрібно швидко, тому що її втечу, якщо ще й не помітили, то незабаром все одно помітять.

Вона весь час рухалася в обхід міста, тож стежка рано чи пізно приведе її назад до особняка, в лігво ворога… Вдень було б простіше, а тепер, серед цього чорного нагромадження дерев, нічого не можна розгледіти.

У грудях стиснуло, до горла хвилею підкотила нудота. Глибоко зітхнувши, затримавши подих, Веда рішуче повернула праворуч.

Стежка спустилася з низького порожнього пагорба, провела крізь рідкий ліс, потім уздовж високих кущів, і знову піднялася на пагорб. Тускло блимаючий банер  з назвою міста замаячив вдалині. 

У Веди й  дух зайнявся від радості. Невже скоро вона набуде свободи і вибереться з цього клятого вампірського світу?

Задихаючись від хвилювання, побігла вона через ліс, на ходу дістаючи з внутрішньої кишені куртки вкрадений флакон.  

Низький кам'яний надгробок виник на її шляху раптово, вистрибнув з густої темряви і кинувся якраз під ноги.

Вона встигла абияк відсахнутися, але нога все ж таки зачепилася за щось, невидиме в темряві. Веда з розмаху впала на одне коліно, упершись у м'яку, посипану дрібними гілками землю пораненою рукою, бо в другій був затиснутий флакон із зіллям.

І руку і коліно пронизав такий біль, що серце підскочило до горла, і сльози мимоволі потекли з очей.

Інший світ робив усе, щоб сильніше вдарити її, показати, наскільки вона слабка і мізерна перед волею невідомих чарів, які зараз розпоряджаються її долею.

Неймовірним зусиллям волі подолала вона паніку й розпач, які холодною хвилею піднялися у грудях і, не звертаючи уваги на кров, що знову хлинула з рани, кинулася вперед. Це почуття вона добре пам'ятала: подібне відчувала, вступаючи на ринг, перед боєм з противником, який  був більш майстернішим і хитрішим за неї. 

Вона тоді перемогла, хоч і не сподівалася на перемогу, і не розуміла, як їй вдалося виграти.

Жадана свобода туманним серпанком мерехтіла за деревами.

Загострилися всі почуття: слух зір, інтуїція. Веда всією шкірою відчула легкий шурхіт, що прослизнув повітрям і метнулася вбік, але шлях їй перегородив Ріас.

– Невдале місце для прогулянок! –   глузливо промовив він, – краще не спокушати долі та повернутися. Чи  ти поранена? – спитав, удавши, ніби здивований.

– Я не повернуся до міста, – з  тихою люттю відповіла  вона, – Краще забирайся геть!

– Немає сенсу чинити опір тому, що неминуче. Лише сили марно розтринькаєш…

– Як тільки зрозумію, на що здатна, то вб'ю тебе без жодного жалю!

– Час йти додому, люба! – посміхнувся Ріас, не звертаючи жодної уваги на її погрози.

Він простяг руку і схопив Веду за плече. Вона хотіла вивернутися, але пальці вампіра зімкнулися, мов кліщі, мало не зламавши їй ключицю.