10.3

Веда хотіла заперечити, але Х'ярго знову поцілував її, і їй не вистачило сил відірватися від його губ. Вона, розпалена пристрастю, не хотіла нічого розуміти. Почуття, які зараз паморочили їй голову, були новими, незвіданими, а в шаленому полум'ї бажання згоряли всі проблиски розуму.

Поцілунки стали гострішими і солодшими. Х'ярго, навалившись могутнім тілом, уже хилив її на ліжко, але  тут за дверима загримів голос Гаяла:

– Ріас тут! Сказав, що не дозволить вам залишатися наодинці. Рада його підтримала…

Звук його різкого голосу змусив Веду схаменутися, і вона відсахнулася, дивлячись на Х'ярго з жахом.

–  Він вимагає, щоб до завтрашнього прийому  поряд з тобою була Дорліс, –  сказав Гаял, встаючи на порозі.

–  Ні, ні до чого! – Веда миттю відвернулася до вікна, ховаючи від його очей палаюче обличчя, – Х’ярго вже йде!  Ріасу нема про що турбуватись. Нехай всі дадуть мені спокій!

Голос її затремтів, у ньому задзвеніли сльози. Веда не розуміла, звідки вони взялися. Якась страшна туга раптом стиснула її серце.

– Ідіть  геть звідси! Обидва! І нехай до завтра ніхто сюди не заходить! Я не хочу ні пити, ні їсти! – крикнула вона, з люттю штовхнула Х'ярго до дверей, а сама впала нічком на ліжко і накрила голову подушкою.

Почувши, як зачинилися двері,   підвелася, витерла сльози.

Але чому, чому вона так легко піддається чарам Х'ярго? Не може бути, щоб цього хотіла її душа, щоб цього бажало  її тіло! Так, він гарний, але не настільки, щоб відмовитися від усього улюбленого і цінного, і безроздільно віддати своє життя  йому – вампіру з іншого світу!

Вона потрібна, щоб здійснити пророцтво, тільки й усього. Х'ярго вона потрібна більше, ніж іншим, він спав сімсот років і, цілком імовірно, що за цей час його влада похитнулася, а він прагне її повернути. Не треба бути семи п'ядей у ​​лобі, щоб зрозуміти його мотиви та наміри. Та він їх не приховує. Він діє безперервно, він впевнений – після першої ж близькості вона нікуди від нього вже не дінеться!

Тому, Х’ярго не дозволить їй піти звідси, як не благай, це цілком очевидно, він тільки прикидається другом, а насправді…

Знала б, чим це все закінчиться, то навіть не намагалася б його будити!

Вона подумала про зілля, заховане в кишені куртки. Це зілля, можливо, єдиний її порятунок.

Що ж вона за така сильна та цілісна особистість, якщо не спробує здобути собі свободу і покірно схиливши голову, прийме то, що викликає огиду?

Веда похмуро й гірко посміхнулася. Скільки пісень присвятила вона такому пристрасному, романтичному коханню між красенем-вампіром і людською дівчиною! І ось таке! Опинилася в ролі своїх героїнь, тільки виявилося все не так чудово та променисто, як у піснях або мріях!

Збагнути б ще, яку роль відіграв у її поневіряннях Гнат!  Якщо він усе життя дбав про неї тільки за якимось давнім, давнім зобов'язанням…

Ні! Веда міцно заплющила очі і люто замотала головою. Тепер вона може мати лише одну мету – дізнатися правду. Але ніхто їй цієї правди, окрім самого Гната, не скаже.

Отже, треба робити все можливе і неможливе, щоб: по-перше, втекти від вампірів, а по-друге, розвинути свою силу. В тому, що сила є, Веда вже не сумнівалась.

У вікні затеплився захід сонця, золотисті смуги від променів кинулися на кам'яну стіну, висвітливши чорного волохатого павука в кутку. Той побіг, стрімко перебираючи всіма вісьмома лапками і зник у чорній щілині між камінням.

Веда зупинилася і стурбовано прикусила губи. Яка дивина! Вона точно пам'ятала, що зовсім недавно вікно було відкрите.

Підбігла, спробувала відчинити стулки, щоб впустити в кімнату вечірній вітерець, але вікна не піддавалися.

З сумним подихом подивилася вона на м'які приглушені фарби заходу сонця.

Виходить, таки полонянка... Кляті вампіри!

Двері! Кинулась до дверей, і ті відкрилися легко. Акуратно закрила і привалилася щокою до теплої лиштви. У скронях квапливо, болісно билася кров… Нічого! Скоро стемніє, і тоді вона спробує вибратися з цього будинку. Хто знає... Треба вірити, що їй пощастить! 

Вона лягла на ліжко і притиснула до грудей подушку, напружено прислухаючись до кожного шереху.

Темніло повільно, неухильно. Веда навіть задрімала ненадовго, але підскочила, наче її струмом ударили і згадала про те, що час не терпить і не чекає.

Немає сенсу будувати план втечі та вибирати вдалий момент.

Одягла куртку, перевірила чи надійно закрита кишеня і тихо, ніби тінь вислизнула за двері, в мертвенно-сині свічення коридору.

Куди йти не знала, тому рушила навмання. Усередині все ходуном ходило від хвилювання. Невже Гаял ось так просто випустить її назовні? А може, його немає вдома? А якщо околиці охороняються?

Веда не звертала уваги на тіні, що виникали на шляху,  ані на божевільне виття, що летіло слідом.

Жирні щури, блискаючи круглими кривавими очима, стрибали на неї, чіплялися за одяг. Вона гидливо струшувала їх униз, штовхала ногами. Підсковзувалась на якійсь, розлитій по підлозі гидоті, продиралася крізь павутину, що обпліпила проходи.