5.2

Веда вивчила пантеони стародавніх богів, від китайських до скандинавських, але так і не визначилася, до кого ж їй приєднатися, а Гнат щодо цього порад не давав. 

Цікаво, а у вампірів є боги? Адже і їхнє умовне життя може обірватися будь-якої миті, а далі? Як вони уявляють собі посмертя, на що сподіваються, вірять у переродження чи  у якийсь вампірський рай, де течуть річки, повні свіжої крові? А що ще може бути в ідеальному, з точки зору вампіра, місці?

Уява підкинула парочку настільки фантастичних картинок, що Веда не витримала і голосно розреготалася, але тут же затиснула рота долонею, ніби злякавшись, що сплячий вампір прокинеться від її сміху.

Та годі годувати фантазію, інакше взагалі можна заплутатися! Краще звернутися до логіки і здорового глузду.  Гнат казав, що закони людей в інших світах не діють, отже звертатися до богів, демонів та інших звичних сил, сенсу немає. І що ж у такому непростому випадку можна зробити? А ось що! 

По-перше, знайти будь-який доступний потік енергії і перетворити його на діючу силу. Потім прочитати зворотнє заклинання, вклавши у кожне його слово певний намір. Головне – самій повірити, що ти всесильна Богиня і ніхто тобі не указ! Не благати, а наказувати, відчути енергію прокляття і зупинити її своєю енергією, яка, безумовно, здатна створювати світи!

Це ж ніби два і два. Якщо реальний інший світ, то й усе, в що так важко повірити, теж  має бути реальним.

Ух! Да буде сила! Веда піднялася на ноги, поклала долоню на чоло Х'ярго, намагаючись намацати сполох життя в цьому могильному холоді, потім злегка відкинула чорне покривало і перемістила руку йому на груди. 

Нехай вампіри не дихають, нехай у них не б'ється серце, але щось дає їм можливість не тільки рухатися, а й мислити, відчувати. Ось цю іскру треба знайти і роздмухати, запалити з неї новий вогонь. І швидко… Цікаво, звідси можна зателефонувати до Гната? Адже світи зовсім поруч. А зустріч із режисером, а кліп? Ну чому цей клятий вампір такий гарний, що і коліна тремтять? Ну так, досить  вже думки ганяти, треба сконцентруватися.

Насилу відірвавши погляд від губ Х'ярго, Веда заплющила очі і настільки зосередилася, що не почула, як у кімнату, через ту саму щілину під стелею повернулася Дорліс.

Вампірша зрозуміла: гостя робить щось важливе і не стала заважати.

Коли Веда знову розімкнула повіки і побачила поруч Дорліс, то спочатку зблідла, а потім почервоніла – так, наче її застали за чимось ганебним.

–  Намагаєшся почути стукіт його серця? – спитала Дорліс.

– Ні, хочу з'ясувати, де саме причаїлася згубна енергія, яка скувала його життєві сили! Ну, чи які там у нього сили, –  зніяковіло палаючи, сказала Веда і запитала, щоб швидше позбутися незручності: – А що відомо про це прокляття чи про тих гірських шаманів та їх магію?

– Мені – майже нічого. Я в їхньому світі ніколи не була, хоча ми й існуємо не так далеко одине від одного. Гірські шамани – народ закритий, за старих часів вони славилися своїми чарами. Х'ярго не встиг розповісти до ладу, що сталося. Може, він там убив когось... Коли повернувся, сказав, що шамани його прокляли, та ще й посміявся, мовляв, що мені їхні погрози! А вночі, тільки-но зійшов місяць, впав і ось таке… – Дорліс безпорадно розвела руками.

–  Тобто відплата справедлива? – не без іронії спитала Веда.

– Мені важко судити про це. Вампіри і так не відрізняються милосердям, а  Х'ярго  має  важкий та  владний характер. Але він мій брат, я люблю його і зроблю все, щоб звільнити його від тих чарів!

–  Дуже весело! Він же прокинеться злий і голодний! Щось мені перехотілося цим займатися, – Веда зіщулилася від холодного вітру, що раптово прослизнув по підвалу.

– Ну що ти, –  Дорліс ласкаво зазирнула їй у вічі, –  ти не повинна його боятися, тебе він не скривдить.

– Мені треба подзвонити! – рішуче сказала Веда.

– Куди?

– У свій світ!

– Не думаю, що вийде…

– Я  все одно спробую!

Дорліс простягла їй телефон: тонкий, як аркуш паперу, чорний і блискучий.

– Подумай про потрібний номер.

Веда подумала, і на чорній поверхні негайно спалахнули криваво-червоними кольорами цифри, слідом з надр телефону потяглися мелодійні гудки.

– Слухаю! – пролунав трохи приглушений голос Гната: зовсім спокійний, навіть лінивий.

–  Гнат! –  закричала Веда, –  Гнате, це я! Чуєш мене! Гнат...

– Ну ж, кажіть…

–  Гнате!

– Він тебе не чує, –  посміхнулася Дорліс, –  Дивно, що ти взагалі додзвонилася...

– Гнате, це я! Гнат!

– Зв'язок поганий. Передзвоніть… – сказав він і вимкнувся.

– Що за… – Веда розгублено подивилася на Дорліс, – я думала, він уже все місто переполошив, переживає…

Вона знову подумала про номер, цифри висвітлилися і погасли, телефон більше не хотів давати їй доступ у світ людей.

–  Це точно був Гнат, його голос. Але чому ж він такий спокійний? Я ж пропала, зникла, розчинилася!