3.2

Вони під'їхали до воріт. Червоне вічко камери спостереження пікнуло, блимнуло, і ворота повільно відчинилися.

Цей котедж, збудований нещодавно, Веда відвідувала вдруге. Їй подобалося його розташування  –  в лісі, але сам будинок здавався їй занадто великим і сучасним, він ніяк не підходив під антураж  тієї дикої природи, що його оточувала.

Олександр Вікторович особисто зустрів їх на парковці, де вже стояло з десяток машин.

 – І про нас також потім поговоримо! Ти обіцяв! – нагадала Веда, підхопила рюкзак  і вибралася з машини. –  Чи можу я зайняти ті самі кімнати, що й минулого разу? – ввічливо поцікавилася вона в Олександра Вікторовича.

Господар “Галаксі” широко посміхнувся, показуючи білі блискучі зуби.

– Звичайно. Твої речі зараз принесуть.

– Не треба. У мене лише рюкзак, він легкий.

Веда прослизнула в будинок, відчуваючи, як пристрасний погляд кандидата в наречені пропалює їй спину, і по бічних сходах злетіла на другий поверх.

Вона знала: тепер усім буде не до неї, чоловічі розмови про бізнес позбавлять її товариства Гната щонайменше на кілька годин.

На щастя, у будинку все ще було тихо.

Веда кинула рюкзак у крісло біля стіни, підійшла до величезного панорамного вікна, звідки відкривався чудовий краєвид на ліс і зрозуміла, наскільки сильно втомило її місто. Парки  зелені та гарні, але в них немає тієї дикої первозданної краси, якою дихають дрімучі лісові хащі.

П’янкий запах нагрітої хвої і смоли заповнював кімнату і позбавляв всякого спокою. Дивитись на цю красу з вікна? Ще чого! Сонячно-зелені хащі так і приманювали до себе, страшенно хотілося скинути взуття і пройтися босоніж цим м'яким, пружинним грунтом.

Веда вирішила не опиратися бажанню. Дивне відчуття штовхнуло її в серце,  так, ніби вона неодмінно мала щось зробити, але забула що саме.

Більше не зволікаючи жодної секунди, вибігла вона з кімнати, а потім і з дому.

– Ведалея!

Вона обернулася. Під стіною, в  густій тіні дерев, як звичайно з телефоном у руці, стояв Гнат.

– Думала, ти страшенно зайнятий розмовами! – повеселішала Веда.

– Так, трохи... Свято почнеться о сьомій.

– Добре! Я прогуляюсь. Ти зі мною? – спитала Веда, охоплена дивовижним збудженням, тим самим трепетним відчуттям, що донімало її  і минулої ночі, і причини якого були їй незрозумілі.

Гнат сховав телефон у кишеню і повільно підійшов до неї. Веда застигла, відчуваючи, як серце шалено колотиться від жаху та щастя. Їй раптом здалося, що Гнат її зараз поцілує, настільки лагідним і теплим був його погляд. Він нахилився і поцілував її в лоба.

– Я скоро наздожену тебе. Не ходи далеко від дому. Ти не знаєш цього лісу.

– Такий дрімучий? Можу заблукати? – спитала Веда з придихом, дивлячись у близьке  Гнатове  обличчя.

– Сподіваюся, не заблукаєш… – усміхнувся він своєю незрівнянною усмішкою.

– А якщо заблукаю, ти ж мене знайдеш і врятуєш?

– Зрозуміло…

Веда, не втримавшись, потяглася навшпиньках і швидко тицьнулася губами йому в губи. Гнат розпрямився, – не дістати навіть на носочках, – обхопив долонею її потилицю і лагідно підштовхнув уперед, на стежку, що тонкою змійкою вилилася між дерев.

– Прогуляйся!

–  Чекаю  на тебе!  – промуркотіла  Веда.

– Не затримаюся!

Гнат повернувся і повільно пішов уздовж стіни. Веда дивилася йому вслід, сподіваючись, що він обернеться. 

Не дочекавшись, вона насупилась і тихенько пирхнувши, попрямувала стежкою, на яку вказав Гнат, повз доглянуті галявини і акуратно підстрижені ялинки.

Якби вона не знала його все життя, то вирішила б, що цей чоловік затіяв дивну і безглузду гру. Він то підходив до неї так близько, що ввижалося, ніби ось-ось усе і станется, то відступав назад, і тоді здавалось, що безодня простяглась  між ними…

–  Тобі подобається будинок? – почула за своєю спиною солодкий голос.

Цього тільки не вистачало!

– Олександре Вікторовичу, це ви… – хотіла сказати привітно, а вийшло – глузливо і навіть трохи грубо.

– Я оглядаю ліс! – ласкаво відповів той, – планую згодом збудувати тут розважальний комплекс. Така чудова природа, чи не так?

Веда  прослизнула поглядом на всі боки і відповіла:

– Так, чудова…

– Хотіла б стати господинею всієї цієї пишноти?

– Ви про що? – запитала вона, переводячи насторожений погляд на Олександра Вікторовича.

– Послухай, Ведо. Не секрет, що ти мені дуже подобається. Я хочу одружитися з тобою, і Гнат знає про мої наміри.

– Та ви що! – Веда з навмисним подивом сплеснула руками.

– Ти краще послухай мене, дівчинко. У мене, звичайно, є діти, і більшу частину мого капітала я поділю між ними, якщо тільки ти не народиш мені ще одного спадкоємця… Але ти станеш повноправною власницею цього дому і всього, що тут буде збудовано. Почекай, слухай, – Олександр Вікторович підняв руку, бачачи, що Веда вже відкрила рота, щоб заговорити, – Я знаю, що ти і без того нічого не потребуєш, але подумай... Гнат все ж таки може одружитися, і в нього теж з'являться спадкоємці… Тоді ти втратиш багато…