2.2

…Він рухався лісовими нетрям наче тінь – жодним звуком не видаючи своєї присутності; глухою мовчазністю супроводжувався кожен його крок: ні тріска гілок під ногами, ні шурхіту кущів, що розсували його руки.

Мутні сутінки топили непрохідні хащі в рідкому попелястому тумані. Похмурі змії кралися над землею, чіпляючи слизьким черевом траву і коріння дерев, потім, клублячись, вони піднімалися вгору, міняли обриси і кутали в димний саван його високу, могутню постать.

Ліс мовчав, і тиша ця надихала. Бліде мерехтіння місяця за хмарами також було на допомогу. Чим яскравіше місячне світло, тим виразніше видно обмани, які приховує ніч, а йому зараз викриття ні до чого.

Він уважно вдивлявся крізь туман. Ось і заповідне місце: кругла, випалена блискавкою галявина посеред непрохідної хащі, де трава не росте вже багато століть.

Його губи здригнулися. Нікого... Невже вона щось відчула та відмовилася від зустрічі?

– Ти просив. Ти благав. І я прийшла, – одразу пролунав тихий, скрадений туманом голос.

– Не ховайся, кохана, –  попросив він ласкаво, – Я хочу тебе бачити.

– Ти обіцяв, що ця зустріч буде останньою. Ти обіцяв надалі не терзати мене своєю любов'ю.

– Це не розмова! Я не хочу розмовляти з пустотою. Покажися.

– Яка  у тому потреба?

– А прощальний поцілунок? – спитав він, всією шкірою відчуваючи її присутність: гарячі, пекучі вібрації, що досягали найпотаємніших, найглухіших кутів його пристрасті.

Вона вкрадливо засміялася.

– Твій сміх дає мені надію, – сказав він.

Потрібно тягти час. Чим довше вона пробуде невидимою, тим слабше стануть її чари. Вона цього не розуміє, бо впевнена, що має владу над ним.

–  Ти досі сподіваєшся? – її голос дзвенів від сміху.

О, очікуване питання! Вона втрачає пильність. До цієї ночі вона завжди виходила переможницею з усіх їхніх нелегких сутичок.

–  Я знаю, – ти любиш мене не менше, ніж я тебе! – сказав він.

Легкий шерех нічного повітря зачепив його плече. Вона, як завжди, гралася з ним. Він стиснув зуби і посміхнувся одними очима –  вже недовго чекати. Сьогодні відбудеться давно задумане, і в неї  не залишиться вибору.

– Може, я й любила тебе колись, але тепер – ні! – долинуло у відповідь.

– Тоді чого тебе бояться? Покажися, – ще більш ласкавим голосом попросив він.

– Ні. Я хочу, щоб ти страждав, згадуючи, що не зміг поцілувати мене наостанок.

Краєм ока він побачив, як місяць зник за хмарою. Примарне світло згасло. Заклинання промайнуло перед його очима полум'яними літерами. Він миттєво прокреслив ребром долоні повітря, розділяючи простір на дві частини. Стовп вогню вирвався з-під землі і, заревів, жбурнув до неба фонтан іскор. У вогні виявилася тонка чорна фігурка. Він так само швидко простягнув руку і висмикнув її назовні, притискаючи до себе що було сил.

– Попалася, кохана! Втрачаєш майстерність!

– Хитрість та обман тобі не допоможуть! – Вона навіть не зробила спроби вирватися з його обіймів, тільки в очі йому дивилася: холодно, пихато.

– Я спіймав тебе. І тепер ти моя!... – прошепотів він, нахиляючись дуже близько до її обличчя, але не торкаючись його губами.

– Якщо зумієш мене втримати, –  відповіла із зневажливою усмішкою.

– Одного разу ледве не втримав, пам'ятаєш?

Він продовжував тягти час. Отрута, яку він прийняв ось-ось почне діяти. Не можна ні раніше, ні пізніше, інакше вона зрозуміє, і тоді всі сподівання зникнуть у туман. Він має тільки мить, щоб зламати її волю.

Вона дивилася на його близькі губи, відчувала, як його руки повільно ковзають по її спині.

– Добре… – сказала вона, повільно проводячи вузькими пальцями по його обличчю. – Поцілуй мене, як вмієш тільки ти… Я хочу, щоб ти страждав… Я хочу, щоб ти любив мене вічно і нерозділено.

– Я любитиму тебе вічно, – сказав він, приникаючи до її губ, і вона розкрилася йому назустріч, обвиваючи руками його шию.

Отрута чарівних чар увібралася в шкіру і подіяла миттєво. Вона обм'якла, впустила голову. Він підхопив її на руки – безпорадну і майже непритомну.

– Пробач мені за те, що я збираюся зробити, але ти не залишила мені виходу, кохана, – прошепотів із гіркотою, звільняючи її тіло від легкого одягу.

Її очі були відкриті і сповнені знемоги. Вона,  потрапивши під владу непереборної любовної чари, чула його слова, але не розуміла їх. Вона знову була поряд з ним, але не наяву, не на галявині, залитій мерехтливим струменями низького туману, а у своїх таємних ненависних мріях – у гарячому сні, сповненому несамовитої пристрасті, там де зривалися всі покриви, там, де вона не соромилася зізнатися самій собі, що любить його…

Веда здригнулася від гуркіта дверей. Гнат так швидко повернувся? Вона подивилася на годинник: половина третьої ранку... Нічого собі, зачиталася! І світанкові промені вже облизують шибки, і димне світло стелиться під стелею.

Веда закрила сторінку та вибігла до коридору.