1.2

“Галаксі” – дуже престижний і чи не найдорожчий у місті нічний клуб для обраних, складався з трьох простих круглих залів зі склепінчастими стелями.

Стіни його були стилізовані під драконю печеру, повну рідкісних скарбів і освітлені зсередини мерехтливим, зовсім потойбічним світлом. Такими ж були і підлога, і майданчики для танців.

У залі стояли квадратні дерев'яні столи, навмисне грубі, немов здобуті з якоїсь середньовічної таверни, навколо них – широкі, дерев'яні ж дивани, вкриті м'якими штучними шкурами, чи то вовчими, чи ведмежими. Ну і класика жанру: світильники у вигляді смоляних смолоскипів, розвішані по стінах.

Важкий тягар слави учасники фолк-групи "Веретено" відчули негайно, роздавши тут же, прямо на вході з півсотні автографів.

– Треба було вдома відзначити, – покривився бас-гітарист Сашко, – тут нам спокійний відпочинок не світить…

– Популярність по вухах б'є? – реготів Борик, пожираючи поглядом милу дівчину, що густо червоніючи від збентеження, простягала йому фотографію для підпису.

– Ми тут на очах… ні випити, ні поговорити! – роздратовано зауважив Володька.

Флейтистка Мілена мовчки й відчайдушно черкала своє ім'я на всьому, що їй простягали для автографа.

Думки дівчини витали дуже далеко: вона обмірковувала музичну партію для нової пісні, текст якої Веда надіслала учасникам учора вночі.

З глибини кам'яних залів поважно пройшов солідний чоловік з доглянутою сивою бородою і в дорогому костюмі. Він щось тихо наказав байдужим охоронцям, і ті негайно оточили гурт, усунули охочих отримати автограф, м'яко пояснивши їм, що учасники самі оберуть час для спілкування з шанувальниками, треба лише бути терплячим та почекати.

– Веда! – солодко промовив чоловік у костюмі. – Дуже радий, що ти вирішила мене відвідати.

 – Доброго вечора, Олександре Вікторовичу, – чемно відповіла вона.

Незважаючи на наполегливі прохання господаря “Галаксі” звертатися до нього простіше, Веда незмінно кликала його на ім'я по батькові, тим самим демонструючи, що прірва між ними непереборна.

– Ходімо! У мене є для вас спокійне місце, – поманив Олександр Вікторович і спитав: – Гнат з'явиться сьогодні?

– Так, після опівночі…

Господар особисто супроводив їх у дальній кут зали і вказав на столик, напівприхований від зовнішнього простору частиною стіни, із залишками залізних прутів, наче колись тут були ґрати, а потім їх прибрали. Зрозуміло, прути теж були частиною підземного декору.

Зате в  тому ж кутку розташовувався маленький кам'яний басейн із місячним підсвічуванням. Він імітував ставок, і на його зеленій поверхні плавали штучні, але такі, що не відрізнялися від справжніх, пурпурові лілії.

– Зараз надішлю до вас бармена! – сказав Олександр Вікторович, плотоядно поглядаючи на Веду, але тут у кишені у нього мелодійно задзвонив телефон, і господар "Галаксі", вибачившись, розчинився в напівтемряві печери.

– Ну ось, – знову покривився Володька, закидаючи назад білобрисе пасмо волосся, – сидітимемо тут, як у в'язниці сирій…

– Та що ти ниєш! – сказала Веда, – Сідай вже! Треба  ще обговорити на яку пісню зніматимемо кліп…

– Я видихнувся, – промимрив Володька, – вечір дуже напружений…

– На пісню: “Наречена для дракона”… – тихо запропонувала Мілена, завалюючись у кут дивана.

–  Не-а, краще на "Підняти вампіра"! – заперечив Сашко.

– Так! Підняти вампіра – залікова річ, несамовита! – Борик захоплено клацнув язиком і затуманено глянув на Веду, – звідки тобі взагалі спала на думку така блискуча ідея?

– Та так, – Веда байдуже звела плечима, – років у п'ятнадцять я була одержима вампірами і вірила, що існують заклинання, якими можна підняти ікластого з могили. А оскільки в книгах про подібне не писали, то довелося складати самій… Пам'ятаю, обидва наші цвинтарі облазили з цим заклинанням, поки мене Гнат не відловив уже в темряві на тому, другому, що за околицею міста… Добре, матері нічого не сказав! Ми тоді вигадали, ніби в мене несподівана репетиція намалювалася...

– І не боялася? – прокинулася Мілена.

– Не знаю… Я в азарті була…

–  Відьма! – ласкаво простяг Борік.

 – Не відьмочка, а ціла відьма! – поправив його Сашко.

Веда, примружившись, подивилась на бас-гітаріста. Вона і сама думала про себе, як про відьму і часто фантазувала, як набуває сили, здатної руйнувати і створювати світи. На менше вона б, мабуть, не погодилася.

– Відьма! – знову з насолодою повторив Сашка, – Треба ж було так зачарувати весь зал! Вони ж слухали твій голос, як голос якоїсь райської пташки…

– Точно! – піддакнув Борік, – такий голос як у Ведки – величезна рідкість ... Просто дар небес або богів!

– Я досі не можу повірити! – скошлатив темне волосся, сказав Сашко, – тисяча квитків… і все розкупили! Були б ми відомим гуртом, – не дивно, а так… Я боявся, що й третина залу не наберется!

– Ха! – промовив Володька, – побачимо, що завтра напишуть у міських газетах…

Бармен приніс за їхній столик бутерброди з ікрою та рибою, фісташки, а також кілька запотілих холодом пляшок вишневого пива та такого улюбленого Боріком “Мохіто” і, таємниче посміхаючись, повідомив, що все це за рахунок закладу.