Глава 1 Символ життя, частина 1

Сяйво іншого світу проривалося через вузькі тріщини в хисткому тумані реальності. 

Веда сама закликала його своєю піснею, і тепер їй здавалося, ніби високий простір над головою, тремтячий дивними спалахами світла, то  не просто стеля, а безмежне нічне небо, на чорному полотні якого  розкидані чужі, химерні сузір'я…

Веда дивилася в зал, стискаючи пальцями, що побіліли від напруження, твердий гриф скрипки. Безглузда усмішка стигла на її губах, у грудях все завмирало від жаху і щастя, а серце переповнював  тріумф.

Зал був повний, крізь напівтемряву і мерехтливі вогні запальничок, вона бачила: глядачі тісняться навіть у проходах, і згадала, як очманіла, коли дізналася, що всі квитки виявилися розкуплені вже за п'ять днів до концерту.

Захоплений гомін голосів, схожий на далекий гуркіт грому, що віщує небаченої сили грозу, долинав до її слуху.

Тремтлива долоня соло-гітариста Борика важко ляснула її по лівій лопатці.

– Останній уклін і звалюємо звідси… – прошипів Борик драматичним пошепком, – не витримаю ще одного повторення на біс…

Веда швидко переглянулась з іншими  трьома учасниками, на обличчях яких читався такий же безглуздо-розгублений розпач, і ледь помітно кивнула.

В єдиному пориві нахилилися вони так низько, що Веда хльостко зачепила волоссям підлогу сцени, підсвітлену зсередини. 

Рокіт  залу  піднявся і, відбившись від високої стелі, звалився вниз, наче хвиля цунамі, змітаючи все на своєму шляху.

Резонанс був такий сильний, що Веді здалося, ніби сцена розкрилася в неї під ногами.

Борик впевнено обхопив її зап'ястя і потяг за куліси.

– Правильно! Не можна балувати глядачів, – промимрив ударник Володька, віддихаючись і витираючи з чола липкий холодний піт.

– Ну так! – нахмурилася Веда, – Ми ще не настільки знамениті, щоб пирхати на шанувальників.

Інші мовчали, намагаючись перевести подих.

На стіні висів величезний рекламний плакат, виконаний у приглушено-похмурих тонах: Фолк-рок гурт “Веретено” проведе вас у зачарований світ давніх міфів та легенд!

І фотографія всіх п'ятьох, із задумливими, одухотвореними обличчями, одягненими в навмисне грубуваті костюми раннього середньовіччя. А позаду – дрімучий ліс та стародавній замок; повний місяць сидить на верхівці гострої замкової вежі, кажан креслить темним небом, а на загубленій лісовій галявині дрімає серед заповідних трав і квітів хатинка на курячих ніжках. І все це в обрамленні хитромудрих кельтських візерунків.

Веда мріяла про більш самобутню рекламу для концерту, і навіть сама розробила макет, проте Гнат сказав, що зайва оригінальність лише відлякне публіку. Цільовий глядач швидше піде на щось звичне, але приправлене легким флером таємничості. І він, як завжди, мав рацію.

Веда з ніжністю подивилася на дуже високого, спортивної статури чоловіка, який стояв на тлі плакату, розмовляючи по телефону, і сунула скрипку в руки Борика.

– За робочий інструмент відповідаєш головою! – весело попередила вона і дзвінко покликала: – Гнате!

Чоловік повернув до неї обличчя. Веда побігла і, як дівчисько, застрибнула йому на руки, обхопила його за шию.

– Ти бачив! Бачив скільки народу! Це ж повний успіх! – закричала  с захопленням, тицяючись губами йому в щоку.

– Успіх цілком заслужений, – відповів Гнат, злегка усуваючись від її поцілунків, – ви постаралися, добре підготувалися. І пісні ти підібрала вдалі… якраз, щоб зачепити глядацьку уяву.

– А кліп? Невже буде й кліп?

– Так, буде! Днями зустрінемося з режисером. Я домовився…

Веда з обожненням вдивилася в його точене, смагляве обличчя.

Після того, як чотири роки тому її прийомні батьки загинули в автокатастрофі, у неї тільки Гнат і залишився.

Гнат старше на двадцять шість років, йому вже під п'ятдесят, але він досі страшенно гарний: темноволосий, сіроокий і, здається, нітрохи не постарів за ці роки. 

Ще в дитинстві Веда закохалася в нього до нестями, і ніякий час не зміг знищити ці полум'яні дівчачі почуття.

Гнат – брат її прийомної матері. Веда завжди знала, що удочерена – ніхто від неї цього факту не приховував.

Адже вони теж були в тій машині, на задньому сидінні... Гнат тоді закрив її собою від удару, і обидва вони вижили. А от батькам, що сиділи попереду, не пощастило.

Шістнадцятирічна Веда дуже боялася, що її віддадуть до притулку. Гнат так і не зізнався, як йому, чоловікові, хай і забезпеченому матеріально, але без сім'ї, вдалося оформити опікунство над прийомною дочкою загиблої сестри.

Веда невиразно пам'ятала суд і питання, на які їй доводилося відповідати. Незважаючи на поради адвоката, вона не зуміла утриматися і щиро розплакалася в залі засідання, коли говорила про те, що Гнат дбав про неї з самого дитинства краще за прийомного батька.

То були два неймовірно щасливі роки. Веда таємно чекала, що зрештою Гнат відповість на її кохання, що зрозуміє нарешті – це щирі почуття, а не якась там дитяча забаганка.

Але тільки-но Веді виповнилося вісімнадцять, він купив їй квартиру і без вагань виставив геть  у самостійне життя.