Глава чотирнадцять: Пекло

Нестеренко повернувся за кілька годин. Цей час він провів у роздумах, смакуючи майбутній тріумф. На його обличчі не було й тіні втоми, лише холодна, задоволена посмішка. Він зупинився навпроти Влади, яка сиділа на підлозі, притиснувшись до стіни. Її очі горіли відчаєм, але водночас у них було щось непохитне, якась іскра, яка дратувала Нестеренка найбільше.

 «  Усе це вже й так затягнулося, сподіваюся, Марина буде рада. Сподіваюсь, Альфред достатньо награвся», — розмірковував Нестеренко.      озмірковува Нестеренко. 

Вона надто розумна. Надто допитлива. Щоб так легко здатися. Тут щось не так...Вона завжди намагається зазирнути туди, куди не слід, — пронеслося в його думках. Він пишався своєю здатністю передбачати кроки інших, своєю бездоганною репутацією. А Влада... вона була як та маленька, але вперта скалка, що застрягла під нігтем, постійно нагадуючи про себе. Ні, вона не усвідомлює, яка насправді ця гра, наскільки вона складна і скільки треба було зробити, щоб дістатися вершини. Вона думає, що знає правду, але правда значно глибша. І нікому, абсолютно нікому не дозволено її розкривати. Тільки ось Влада вже знала про Марину, Христину..

Він відчув, як за спиною хтось стоїть. Далі він відчув, що щось розбивається... Він обернувся, побачив Владу з розбитою тарілкою та відчув, як струмок крові тече по його скроні — легеньким ручайком. Вона розізлила його цим. Що ж, а він хотів спочатку по-хорошому.

Нестеренко зробив крок уперед. Його тінь накрила Владу. Він не відчував жалю, лише холодний розрахунок. Це було питання контролю, домінування, остаточного вирішення проблеми. Його план був бездоганним, і остання перешкода, Влада, мала зникнути. Або ж стати частиною великої гри, яку він вів десятиліттями. Його мотиви були прості: влада. Абсолютна влада над долями, над фактами, над самою справедливістю. Кожен його крок був вивірений, кожне рішення – бездоганне.

І зараз навіть це рішення було бездоганним– холодно, продуманий план зазделегідь. 

— Ти надто близько підійшла до розгадки, Владо, — тихо промовив він, його голос був майже лагідним, але в ньому відчувалася сталева рішучість. — А в цій грі є лише одне правило: той, хто бачить забагато, має зникнути. 

— Я знаю про Марину – борючись за своє життя сказала Влада 

—Чудово. Чому не познайомилася з тіткою? 

— Ви психопати! – крикнула Влада. 

Ну що ж таке? Він якнайкраще хотів, а вона ось так. Він же такий гостинний. Як справжній господар: вилизав підвал до блиску, побілив стіни. Зробив з підвалу економклас. Навіть накормити хотів та руки розв'язав.А вона ось так... Ну що ж. Доведеться по-іншому.

Він нахилився до неї, і Влада відчула раптовий, пронизливий біль. Її зір потьмянів, а свідомість почала повільно віддалятися, забираючи з собою залишки світла та болю.

Минали години. Десь у місті Максим уже бив на сполох. Дзвінки Владі були безуспішними. Її телефон не відповідав, а в квартирі панувала тиша, порушена лише дзижчанням холодильника. Паніка охоплювала його, змушуючи діяти рішучіше, ніж будь-коли.

У поліцейському відділку почався рух. Про зникнення Влади знали вже майже всі. Максим, блідий та стривожений, наполягав на повномасштабних пошуках, розповідаючи про дивного чоловіка, якого бачили сусіди, та про записи з камер відеоспостереження, які показали лише викрадення, але не обличчя викрадача.

Микита Нестеренко, зі своїм ідеально вкладеним волоссям та стриманим виразом обличчя, теж був там. Він уважно слухав Максима, кивав, давав вказівки підлеглим. Ніхто не помічав тієї ледь помітної іскри задоволення в його очах, коли він говорив про "трагічну подію" і "наполегливі пошуки нашої колеги Влади". Він був у грі актором – головний режесер, зазвичай за кадром.