Глава тринадцять: Кінець справедливості

Влада намагалась роздивитися, хто це. Але чоловік швидко зачинив двері, які з гучним шумом замкнулися. Чоловік увімкнув світло, і у всій своїй красі перед Владою стояв Нестеренко!

Як зазвичай, він мав ідеальний вигляд: ідеально вкладене волосся, чистий, зі смаком підібраний одяг та голлівудська усмішка. У цьому випадку, його усмішка — це посмішка хижака.

Він дивився на Владу та намагався зіграти "жаль". Йому подобалось, що сильна, незалежна, розумна, іронічна Влада тепер була загнана в кут — ніби налякане звірятко.

Усе ж таки, його син Альфред гарно попрацював. Саме Альфред лякав Владу: писав листи, стежив, і він її викрав. Усе інше... вже за люблячим татком.

— Вам погано жилося в Німеччині? — змученим голосом перервала тишу Влада.

— Не сказав би, за своє життя я розкрив багато справ, більшість були успішними. Заслужив повагу в керівництва, обіймав високі посади. На мою думку, я заслуговував на спокій, — спокійним голосом відповів Микита.

— Ви пам'ятаєте мене?

— Так, Владо, маленька злякана дівчинка. Твій тато справді був невинним. Я йому допоміг не сісти до в'язниці.

Влада вирішила заговорити його. Вона розуміла, що вдавати з себе героїню не варто, кричати — не почують. Нестеренко гарно підготувався, він не з тих людей, хто зробить таку маленьку помилку. Тому вона вирішила зайти здалеку. Це допоможе виграти час, а ось Нестеренко йшов охоче на контакт.

— Як вам Німеччина?

— Гарно, але дорого. Красиві міста, строгість, чіткість, усе по поличках — як я люблю.

— А Київ як? Устигли роздивитися?

— Київ — велике та гарне, зелене місто. Складно за кілька місяців перебування його всього обійти. Але теж гарно. Проте шумно та метушливо — не люблю таке.

— Зрозуміло. А можете мене розв'язати? Якось непрофесійно, щоб я була зв'язана, а ви наді мною стоїте. У нас не ті стосунки.

— Гарна спроба, Владо. Але в мене інші плани. До речі, тобі не набридло сидіти? Зараз постоїш трішки...

Він взяв її за волосся і повів до бочки, заповненої водою. Влада крутила головою, пручалася. Але він занурив її трішечки. «Вмив».

— Хвилююсь. Зранку ти не чистила зуби й не вмивалася. Напевно, не звикла. Ми ж колеги, не чужі люди одне одному, попіклуюся про тебе.

Потім він підняв Владу. Він не хотів її топити, лише налякати. Далі дав їй їжу та пішов: це не був прояв турботи. Скоріше, не хотів, щоб лялька швидко загинула.