Глава п'ята: Денис упустив руки

У будинку Дениса було тихо. Занадто тихо. Мертво тихо.

Він сидів на краю ліжка, згорблений, дивлячись у підлогу. У руках тримав стару фотокартку — Наталя в неї було дуже гарне довге волосся, гарні очі. Вона сміялася, обіймала його за плечі. Як давно це було… І як дуже боляче зараз від втрати близької людини - улюбленої сестри. Вона виросла на його очах..

У його голові гули слова, які він почув кілька годин тому: "Тіло знайшли..."
"...вбивця досі не відомий..."
"...машину підпалили...

"...переслідувач.." 

Життя навалилось на нього суцільною чорною масою. Він не бачив виходу. Уперше — по-справжньому — не бачив. Він був людиною із сильним характером завжди знав яке потрібно рішення проблеми і як правильно. Його рідні відчували себе як за кам'яною спиною поруч із з ним. Але зараз він розгублений.. 

Він не бачив виходу. Уперше — по-справжньому — не бачив.

Він підвівся. Повільно, мовби зібравшись із духом для останнього кроку. Вийшов у коридор, подивився в бік дверей ванної. Але повернув ліворуч — на горище. Тихо піднявся, ніби боявся розбудити тишу.

Там, під самою стелею, Денис зав'язав мотузку. А далі… взяв аркуш паперу. Написав лише кілька слів:

" Пробач мамо, пробач тато..і Нато. Я йду до тебе". 

Пальці тремтіли. Але він не зупинявся. Закріпив усе, як прочитав в інтернеті. Встав на стілець. Поглянув угору. Заплющив очі.

“Просто буде легше мені…” — прошепотів.

Та в ту мить — рипнули двері.
Кроки. Крик.

Денис!!! Що ти робиш?! — заволала мати, вбігаючи в кімнату.

Стілець впав. Руки матері судомно хапають сина за талію, піднімають, тягнуть, відчайдушно, щосили. Батько перерізає мотузку ножем для паперу.

Тіло Дениса падає на підлогу. Він дихає. Ледве. Але дихає.

Мати кричить у слухавку «швидкої», батько тисне серце, шепоче його ім’я.

Його встигли врятувати.