Глава перша. Передчуття

Травень 2002 року.
Влада закінчувала школу, виборюючи золоту медаль так, ніби від неї залежало життя. Власне, в її очах саме так і було: синці під очима були більшими за самі очі — від втоми, напруги й нескінченних конспектів. Здалеку її можна було прийняти за панду. А зблизька — за наркоманку.

Проте Владі було байдуже. Вона — цілеспрямована, розумна, вперта до болю  почуттям справедливості — знала, чого хоче. Її мета була чітка: стати адвокаткою. Захищати людей, боротися проти несправедливості. Вона не витрачала вечори на побачення, не сиділа в кав’ярнях із подругами — вона вчилася. Бо мала причину.

Коли їй було дев’ять, її батька арештували. На її очах. Його звинуватили у серії жорстоких убивств жінок. Затримали на місці злочину — восьмому за рахунком.

— Я ні в чому не винен, мене підставили! — кричав батько, поки поліція заламувала йому руки.

Влада стояла на сходах до дитячого майданчика і дивилася на нього крізь сльози, не розуміючи, що відбувається. Серед поліцейських тоді був один зовсім молодий детектив — на вигляд йому було не більше двадцяти. Він кинув на дівчинку короткий, проникливий погляд — і сказав:

— Я допоможу твоєму татові. Він не винен.

Він дотримав слова. Батька виправдали. Детектив Микита отримав нагороди і славу — ще таким молодим, а вже розкрив серію вбивств. Але... невдовзі батько зник. Без сліду. Мати відмовлялася говорити про це навіть через десять років.

Той момент став поворотним. З того дня Влада знала, ким хоче стати. Вона мріяла бути такою ж, як Микита.

Її виховувала мама — Сніжана, економістка з хорошої фірми. Грошей вистачало, любові теж. Але порожнє місце батька в сім’ї залишалося непомітною, але нестерпною дірою.

Пройшли роки роботи Влади щоб вона побудувала успішну кар'єру та гарну репутацію.  І ось їй вже 30+ в неї успішна кар'єра до якої вона прагнула. Сьогодні Влада прокинулась рано.Здавалося б, звичайний ранок. Але щось тисло на грудну клітку. Легке, неприємне передчуття. Вона списала це на втому: робота, справи, справи, справи…

Кава — її рятівник — трохи освіжила. Вона швидко зібралася. Дзеркало показало їй звичне обличчя: великі зелені очі, тонкі риси, курносий носик, ідеально укладене світло-русяве волосся, жодної складочки на костюмі. Все — бездоганно. Як завжди.

Вона любила порядок. У зовнішності, у справах, у судових документах.

У машині увімкнула радіо. Веселий ранковий ефір трохи відволік від тривожних думок. Але вони не зникли.

На роботі Влада тільки-но відкрила двері кабінету, як хтось постукав.

— Заходьте, будь ласка, — озвалася вона.

До кабінету зайшла дівчина — тендітна, злякана. Позаду неї — молодий чоловік, років двадцяти п’яти. Він підтримував дівчину за плечі. Вони сіли.

— Наталю, не мовчи. Скажи. Інакше… жертв може бути більше, — тихо сказав хлопець.

Ці слова Влада запам’ятала. Бо вони були правдою. В місті вже зникли чотири дівчини. Усі — знайдені мертвими. Замучені. Катовані. В очах — застиглий жах.

Дівчина важко зітхнула й заговорила:

— Мене звати Наталя. А це — мій брат Денис. Тиждень тому… мене теж хотіли вбити. Я поверталася додому пізно ввечері, сама. Впевнена була, що нічого не станеться. Але за кілька кілометрів до дому я відчула, як хтось схопив мене за шию. Пам’ятаю тільки різкий біль у боці. А потім — темрява.

Її голос здригнувся.

— Мене знайшла жінка. Викликала швидку й поліцію. Потім батьків. Я вижила. Але… лікарі сказали, що це диво.

— Ми злякалися за Наталю, — додав Денис. — Робили все, щоб вона відновилась. Але тепер поліція вважає, що її справа пов’язана з тим психопатом, що вбиває дівчат. У неї — такі ж рани. Але їй пощастило. Ми хочемо, щоб ви допомогли.

Влада слухала мовчки. Історія торкнулася серця. За роки роботи вона бачила десятки схожих справ. Але щось у цій дівчині... щось у її погляді... викликало довіру.

Вона ще не знала, що саме ця справа змінить усе.