Тиха загроза

Каєн ішов стежкою поміж трав’яних хиж, коли відчув, що за ним хтось стежить. Не як ворог — без загрози. Але дуже обережно. Плавні кроки. Ритм дихання, який знайомий до болю — навчений, стриманий, мисливський.

Він зупинився й не оглядаючись сказав:

— Якщо вже навчився проходити крізь ліс, міг би й не ховатись.

— А я не був певен, як мене зустрінеш, — пролунав знайомий голос.

З-за одного з дерев вийшов Таріс — молодий, стрункий, не в обладунках, а в простому мандрівному одязі. Його обличчя не виражало ворожості, лише уважність. Очі швидко пробіглись по селищу, по хижах, але затримались на Каєнові.

— Ліс пустив тебе, — сухо кинув Каєн. — Значить, ти прийшов без меча.

— Я прийшов по відповіді.

Каєн нічого не сказав. Лише рушив далі, даючи йому знак іти за ним. Вони пройшли кілька хвилин мовчки, аж поки не дійшли до маленького мосту через струмок. Там, подалі від вух, Каєн зупинився.

— Що ти хочеш почути?

— Правду, — сказав Таріс. — Ти зник. Ти зрадив Орден. Захищав її… відьму.

Каєн зітхнув. Не сердито, не з докором — сумно.

— Я не зрадив. Я перестав бути сліпим. Це різні речі.

— Ти був одним із найкращих серед новачків.

— І саме тому навчився думати сам. — Він глянув на хлопця. — Тут усе не так, як нам розповідали. Вони не вбивці, не породження темряви. І навіть… навіть не всі вони небезпечні.

Таріс мовчав.

— Ти боїшся?

— Я не впевнений, — тихо відповів той. — Але... коли я ступив у ліс, я чекав, що щось мене зупинить. Що земля відштовхне мене. Але ліс впустив. Спокійно.

— Бо він знає, хто ти насправді. Не ким тебе зробили.

— І що тепер?

Каєн пильно подивився на нього:

— Це твій вибір. Я не прошу лишатись. Але й не відпущу, якщо повернешся до Ордену з інформацією.

— Я не шпигун, Каєне. Якщо я піду — то тільки з власної волі. Але... я хочу побачити це сам. І хочу побачити її.

Хвилина мовчання.

— Гаразд, — нарешті сказав Каєн. — Але тримай язик за зубами. Тут не всі відьми будуть раді новому мисливцю, навіть такому беззбройному.

Марена саме виходила з хижі після перевірки пораненої, коли відчула ледь вловимий рух за спиною. Обернулась — і завмерла. З-поміж дерев, беззвучно, немов ліс сам його впустив, з'явився молодий чоловік. Його риси були знайомі — вона бачила їх того вечора, коли на селище напали. Поруч з ним був Каєн — мовчазний, спостережливий.

Таріс підняв руки вгору, показуючи, що не має зброї.

— Не вбиватимеш? — сказав з тінню усмішки.

— Це залежить від того, чого ти прийшов, — холодно відповіла Марена, напружено зчіплюючи пальці.

— Не бійся. Я сам. І не маю поганих намірів. Саме тому... я тут.

Марена мовчала.

— Хотів поговорити. Коротко. — Його голос був серйозним. — Орден готується до наступного кроку. Вони бояться чогось більшого.

— Чого саме? — запитав Каєн.

— Кажуть, у цьому селищі з’явилась «тінь». Щось нове, сильне. Вони не можуть це визначити, але відчувають... зміну. І хочуть діяти наосліп. Я не хочу бути частиною цього.

Марена здригнулась. Він нічого не знав, але говорив впритул до істини.

— І що ти зробиш? — спитала вона.

Таріс опустив погляд.

— Повернусь. Поки що. Я повинен знати, що відбувається. Якщо зможу — спробую зупинити їх. Якщо ні — ви маєте бути готові.

Він зробив крок назад у тінь дерев.

— І Каєне... — зупинився, подивився на друга. — Якщо прийде мить, коли треба буде зробити вибір — не сумнівайся. Вони не на твоєму боці вже давно.

З цими словами він зник у лісі. Дерева ковтнули його так, ніби його тут ніколи й не було.

Марена стояла непорушно ще кілька хвилин після того, як Таріс зник у гущавині. Його слова — «тінь», «не з вашого світу», «вони бояться» — знову і знову крутились у голові. Вона й сама не знала, чого боїться більше: їхнього невидимого ворога, чи того, що сама стає чимось, чого вони бояться.

— Марено!

Голос Каєна був неголосним, але тривожним. Він ішов їй назустріч швидкими кроками, обличчя напружене, погляд зосереджений. Підійшов зовсім близько, ледь не торкнувшись її руки.

— Я шукав тебе. Нам потрібно поговорити.

— Щось трапилось?

— Той поранений... чоловік, що з’явився після нападу. Після зустрічі з ним я помітив дещо дивне, його рани — не звичайні. Вони загоюються швидше, ніж мали б. І ще... — він на мить замовк. — Він здається  щось знає. Про тебе.

Марена відчула, як усередині все стислося.

— Ти впевнений?

— Не знаю. Проте він питав про тебе. Це не була звичайна цікавість про твої лікарські вміння, він питав про дитинство. Чи живеш ти тут усе життя та чи чув я щось про твою кровну рідню. - Каєн здається трохи задумався і додав. - А ще його очі. В його погляді є щось знайоме… щось дуже схоже на тебе.

Марена відвела погляд. Її долоні стали вологими.

— Ти думаєш...

— Я не знаю, хто він. Але він не випадковий поранений, і точно не простий мандрівник. І я не думаю, що він небезпечний — не зараз. Але, Марено... я думаю, він прийшов сюди через тебе.

Дівчина мовчала, вдихаючи глибоко. Усередині все кричало: це неможливо. Але серце — серце вже знало.

— Можна... — вона нарешті озвалась. — Ходімо до нього. Але, будь ласка, поки що... не кажи про це нікому. Навіть пані Хельзі.

Каєн кивнув.

— Обіцяю. Але якщо щось буде не так — я стану між вами. Як і обіцяв.

Коли Каєн і Марена підійшли до дверей хижі, тиша, що панувала всередині, здавалася не природною, а очікувальною. Марена спинилася на мить перед порогом. Вона стояла так, ніби намагалась щось почути — або пригадати.

— Він сам? — тихо спитав він.

— Чула, що просить, щоб його не турбували, — відповіла Марена. — І майже не говорить, якщо не перший заговориш.

— Але… коли я згадав твоє ім’я, він наче зосередився. Наче чекав, поки ти прийдеш.

Марена глибоко вдихнула й зайшла. Хижа була напівтемна, світло ледь пробивалось крізь віконну щілину, відбиваючись на обличчі чоловіка, що сидів, опершись спиною на стіну. Його очі, спокійні, холодні, мовчазно зустріли її.