Сила, яку вже не приховати

Каєн сидів на тому самому ліжку, де ще вчора Марена рятувала йому життя. Він щиро хотів піти, знайти її, зрозуміти, що сталося. Усвідомлював: він наляканий. Пішов проти побратимів, щоб захистити дівчину, про яку, як виявилось, майже нічого не знав. І все ж не шкодував — він став на бік тієї, хто врятувала його.

Але зараз у ньому вирувала тривога, розгубленість і невизначеність. Він не знав, що робити далі. Просто сидів, впершись ліктями в коліна й схиливши чоло на зчеплені пальці.

Пані Хельга попередила — виходити з хижі не варто. Відьми знають, хто він та з ким прийшов. Навіть якщо наставниця схвалила його вчинок, інші мешканці селища бачили в ньому загрозу. І він не міг їх у цьому звинувачувати. Адже справді прийшов разом із тими, хто століттями винищував відьом. Сам він теж шукав це селище — нібито щоб захистити людство. Але тепер сумнівався, хто насправді його захищає.

Потік думок урвався, коли заскрипіли двері. До хижі повільно зайшла Марена. Вона зупинилась біля порогу, опустивши голову набік і склавши руки перед собою. Між ними зависло коротке мовчання, яке першим порушив Каєн:

— Як ти почуваєшся?

— Не знаю, — тихо відповіла дівчина.

— Сідай, — кивнув він, вказуючи рукою на місце біля себе.

Не піднімаючи голови, вона слухняно сіла поруч, тихо й обережно.

— Ти не боїшся мене? — спитала вона.

— Чесно? Зараз мені до біса лячно. Але… — він повернувся до неї всім тілом. — Але саме тебе я не боюсь.

— А я боюсь, — прошепотіла Марена, нарешті підводячи погляд. Її очі виблискували не від магії, а від сліз. — Зі мною сталося щось, чого раніше ніколи не було. Я справді злякалася. А мати… вона все пояснила. — Її голос затремтів. — Мій батько — вампір, Каєне. Я донька відьми та вампіра…

Сльози стрімко покотилися щоками.

Каєн мовчав. Слухав, спостерігав. Ці слова його спантеличили, однак не так сильно як її сльози. Він повільно простягнув руки до її обличчя, даючи їй час відхилитися, та вона залишалася на місці. Й обережно поклав долоні на її щоки, витер сльози великими пальцями. На мить завмер, дивлячись їй в очі, а потім міцно обійняв. Однією рукою обхопив за плечі, другою — за спину, ніжно погладжуючи.

— Марено, ти все ще — ти. Та сама дівчина з яскравою усмішкою і розсипом веснянок, яка вміє лікувати і завжди приходить на допомогу. Не має значення, якою силою ти володієш. Має значення лише те, куди ти її спрямовуєш.

Марена сиділа, не розриваючи обіймів, аж поки її дихання не вирівнялося.

— Ти не розумієш, наскільки це змінює все. Місце, яке я вважала рідним, приховувало від мене таку таємницю, — тихо мовила вона, тримаючи голову на його грудях.

— Думаю, дещо я таки розумію, — Каєн трохи відхилився, щоб глянути їй в обличчя. — Істина, якої мене вчили мисливці, теж виявилася зовсім не такою, як я вважав. Але головні зміни в житті все одно робимо ми самі.

— Ти не боїшся, що я можу не впоратися з цією силою? Що вона змінить мене — навіть якщо я сама цього не захочу?

— Боюсь. Але саме тому я й залишуся поруч.

Вони зустрілись поглядами. В очах Марени більше не було сліз — лише дрібка полегшення й довіри. А Каєн випромінював спокій і впевненість, змушуючи вірити кожному слову.

Та раптом її тіло напружилось. Із глибини відчуттів щось піднялося — гаряче, пульсуюче. Каєн відчув поколювання в пальцях, якими торкався її.

— Марено?

Вона відсторонилася. Не злякано — зосереджено. Її погляд потьмянів.

— Я відчуваю його.

— Кого?

— Свого батька. Я відчувала щось подібне в снах, коли бачила того чоловіка. Але зараз… уперше це наяву. І відчуття набагато сильніше. Ніби… — вона поглянула на хлопця, — ніби він зовсім поруч.

У цю мить у двері різко постукали. Голос пані Хельги долинув ззовні:

— Каєне. Твої друзі втекли.

Марена, почувши голос наставниці, відчула дивне змішання емоцій.

Слова матері досі відлунювали в голові. Цей голос, що раніше був опорою, тепер більше не здавався таким рідним. Пані Хельга зайшла до хижі й, кинувши короткий, трохи пильний погляд на дівчину, звернулась до хлопця:

— Як вони змогли втекти? — випередив її Каєн, голос його був гострим.

— Один із них мав при собі порошок, що приглушує магію відьом. Вони напали на вартових — і втекли, — твердо відповіла жінка.

— Ті відьми… Вони живі? — стривожено підвівся Каєн.

— Живі. Знепритомлені, але житимуть, — коротко кивнула пані Хельга. Потім її погляд знову зупинився на Марені. — За ними треба буде догляд.

Дівчина мовчки кивнула. Якими б не були обставини, її досі потребували. Вона залишалась цілителькою — ким би вона насправді не була.

Повільно підвелася, в очах — втома, але й внутрішня рішучість. Посміхнулась Каєну — коротко, майже невловимо.

— Я огляну хворих. Вони, напевно, теж перелякані через усе це. А потім займуся відьмами… — Вона на мить замовкла. — Я прийду потім.

Марена вийшла з хижі, не наважуючись зустрітися поглядом з наставницею. Щось у ній віддаляло її від жінки, яку ще донедавна вважала близькою. Та Хельга й не намагалася її зупинити. Двері зачинились, і вже здалеку Марена почула, як Хельга звертається до Каєна — тоном, у якому відчувалась недовіра:

— Чи повернуться вони знову? Чого чекати від мисливців тепер?

Марена не дослухала. Змахнувши з обличчя пасмо волосся, вона вирушила між хижами, зосереджена й мовчазна.

У першій хатині її зустрів тьмяний напівморок. Літня жінка з перев’язаною ногою спала. Далі — дитина з кашлем, заспокоєна відваром. Третій пацієнт сидів на краю ліжка, тримаючися за бік. Марена йшла від хижі до хижі, уважно прислухаючись до дихання, перевіряючи пульс, торкаючись лоба кожного з пацієнтів. Звична рутина, яка завжди заспокоювала її. Та сьогодні кожен дотик відчувався інакше — гостріше. Вона намагалася зосередитись, та серце билося швидше, ніж треба. Очі ловили кожну дрібницю, навіть те, чого раніше б не помітила. В наступній хижі, у дальньому куті, лежав чоловік, якого вона досі не бачила серед мешканців. Пані Хельга могла поселити його лише сьогодні, можливо, він з-поміж тих, хто постраждав у метушні. З вигляду — мандрівник. Темне волосся, трохи сивини на скронях, шкіра бліда, ніби ще не відійшов після втрати свідомості. Зморений, з глибокими зморшками, темними очима, які спершу ковзнули по дівчині з байдужістю, а потім — затримались.