Увʼязнена істина

Марена зачаровано дивиться йому вслід. Сподівається, що він повернеться. Просто шок, він мине — і він повернеться. Але він не повертається. Вона чекає ще трохи, та надія зникає разом із сонцем, що повністю сховалося за обрієм. Вона повільно рушає назад, доходить до Тиші, кидає короткий погляд на хижу, в якій він був.

«Ну і гаразд. Злякався — нехай тікає. Він був підозрілим, тож, може, це й на краще», — думає вона.

«Але його очі… я ще довго думатиму про них», — наступною промайнула думка.

Вона зупиняється, підіймає голову до зірок. Дивиться на місяць. Глибоко вдихає і повільно видихає. Спрямовує погляд уперед і йде далі. Швидко перевіряє інших хворих у хижах. Біля останньої знаходить наставницю.

— Дитя, ти ще тут? Уже пізно, повертайся додому, — лагідно каже жінка й проводить рукою по її голові.

— Той хлопець… він уже пішов. Йому стало краще, і він повернувся, — тихо каже Марена.

— Це ж добре, що одужав. То чому в тебе таке сумне обличчя? — Пані Хельга кладе руку їй на щоку, ніжно проводить пальцем.

— Я… використала чаклунство. У лісі напала магічна істота. Довелось її запечатати. — Вона дістає амулет. Той блимає золотом у місячному світлі, камінь посередині здається чорним. Вона передає його наставниці.

— Щось потривожило ліс. Це недобре, — промовляє Хельга й дивиться в бік дороги, що веде в ліс. — Можливо, то той хлопець… І вперше саме лісовий дух напав на нього.

Марена різко підіймає голову. Вона про це не подумала. Навіть не запитала його, що ж сталося насправді. В її голові спливають власні слова:

«Життя — річ рідкісна. Швидкоплинна. Коли можеш його зберегти — не питаєш “кому”, питаєш “як”.»

— Поспостерігаємо за лісом. Можливо, якщо він пішов, усе заспокоїться, — Хельга усміхається й забирає руку з її щоки. — Іди додому, дитино.

— Доброї ночі, наставнице, — кидає Марена й майже бігом рушає додому.

Їй не хочеться думати, що винен Каєн. Але він справді був не звичайним. І їй не хочеться вірити власним здогадкам.

Підходячи до хижі, вона сповільнює крок, поправляє сукню, накидку, прочісує пальцями волосся, проводить руками по обличчю. Робить глибокий вдих — і заходить.

Їй у ніс одразу б’є запах трав, не таких, як у Тиші. Її мати не лікує — вона зазвичай займається тим, через що лікування стає потрібним. Отрутою.

— Ти пізно, — коротко каже мати, виглядаючи з іншої кімнати. Вона витирає руки об рушник, прикріплений до фартуха.

— Щось збентежило ліс. Я затрималась — зустріла лісову істоту, — спокійно відповідає Марена, хоча серце починає битися швидше. Вона знає, що почує далі.

— Це все люди, — з огидою кидає мати, повертаючись до своєї кімнати. — Я не розумію, чому ви досі лікуєте цих немічних створінь. Вони блукають лісом безцільно, заважають, додають проблем. Їхнє життя надто коротке, щоб ними турбуватись.

Марена мовчки слухає. Розуміє, що мати зла, але не розуміє — чому стільки ненависті до людей. Так, деякі з них полюють на відьом. Але це — страх. Якщо подолати його, не буде потреби в полюванні. Є ж ті, кому справді потрібна допомога. Відьми можуть підтримати їхні короткі, як каже мати, життя. Якщо в нас є така можливість, хіба є причина відмовляти?

Але переконувати матір — марно. Вона вперта. І Марена теж — така ж, як вона. 

Дівчина пішла до своєї кімнати й приготувалась до сну. У сновидіннях до неї часто приходив чоловік, якого вона не знала, проте він здавався їй дуже знайомим. Вона ніколи не бачила чітко його обличчя, та й він завжди мовчав. У тих снах вони лише сиділи поруч — у якійсь великій залі, подібної до жодної в їхньому селищі. Та Марена завжди відчувала з цим чоловіком дивний зв’язок. Вона не боялась його — і він не шкодив їй. Вони просто сиділи. Просто мовчали. І лише невидимі узи єднали їх. Їй не вдавалось заговорити до нього — сон заважав. Але з кожним разом вона намагалась усе більше, і їй трохи навіть вдавалося. Вона почала з рухів — легкий поворот голови, розтулені губи — та звуку не було. Цієї ночі вона вірила, що нарешті зможе. Вона заплющила очі й чекала сновидіння.

Та воно змінилося.

Не було того чоловіка. Не було зали. Вона сиділа в лісі. Поруч — хлопець. Вона змогла обернутись до нього й побачила… Каєна. Він сидів повністю неушкоджений, склавши ноги навхрест, поклавши руки на коліна. Його одяг був їй незнайомим: матово-сірі бріджі, масивні чорні чоботи майже до колін, шкіряний ремінь із порожніми піхвами для зброї, темно-синя блузка й масивна хутряна накидка. На ній — знак ордену. Схрещений меч і стріла. Над ними — проникливе око. Усередині Марени все похололо. Орден Тіні Крові. Він був одним із них. Мисливцем. Вона хотіла підвестись, але він повернув до неї голову. Її серце стислося — вона пам’ятала його хижий погляд. Але тепер… він був іншим. Спустошеним. Він виглядав самотнім і розгубленим.

— Каєне? — тихо запитала дівчина.

Він не відповів. Лише дивився. Його погляд став м’якшим, а в очах з’явився блиск

— Каєне, ти… ти плачеш? — знову прошепотіла вона й простягнула руку до його обличчя.

Шкіра під її пальцями була холодна. Нелюдськи холодна. Вона здригнулась. А з очей хлопця — з його прекрасних янтарних очей — потекли сльози.