Той, кого не мало бути

— Марено, я розумію, що тобі хочеться більше часу проводити з пані Хельгою, але це не означає, що ти можеш так часто бути серед людей, — мати змахнула головою, прибираючи пасмо свого чарівного каштанового волосся з обличчя, та склала руки в боки. — Ти мусиш памʼятати, хто вони й що зроблять з нами, коли дізнаються правду.

На її чолі з’явилася знайома зморшка між брів — та сама, яку Марена бачила щоразу, коли казала, що йде з наставницею до Тиші.

— Не роби такого обличчя, мамо, — дівчинка піднесла руку й провела по маминому волоссі. — Воно так гарно відросло. Давай я тебе заплету, щоб не заважало.

— Не змінюй тему, дитино, — жінка змахнула рукою, ніби проганяла надокучливу муху.

Марена лише коротко всміхнулася й нахилилась, щоб поцілувати маму в щічку. За це літо вона помітно підросла й була вже майже одного зросту з матір’ю, тому більше не ставала навшпиньки.

— Не хвилюйся, мамо, я обережна. До того ж — я не сама.

Вона плавно обернулась, і за нею м’яко розтеклися пасма такого ж коричневого, тільки довшого волосся, як у мами. Вони були дуже схожі: всі в селищі казали, що у віці Марени її мати виглядала ідентично. Ті самі яскраво-зелені опуклі очі, розквіт веснянок, носик із маленькою горбинкою та трохи пухкі губи. Лише колір шкіри у дівчинки був набагато світлішим — аж хворобливо блідим. Її не раз питали, чи вона бува не хвора, та Марена завжди була такою, незалежно від того, скільки часу проводила надворі. Її шкіра ніколи не темнішала, й дівчині це навіть подобалося — це робило її особливою.

Вона вийшла з хатини й рушила стежкою вздовж селища, повз велику площу. Їй завжди подобалося тут. Хоч далі лісу, що на заході, вона ніколи не ходила, Марена почувалася в селищі безпечно. Воно було приховане від зовнішнього світу самим лісом. Будиночки були вплетені серед дерев, що здавались старішими за людську пам’ять, і всі вони розташовувалися навколо великої площі. Поряд стояла хата наставниці — саме туди й прямувала дівчина. З іншого боку площі була спільна кухня. Хоч кожна родина мала свою піч, але на спільній кухні готували зовсім не їжу.

Повітря в селищі було свіже, трохи вологе, сповнене запахів трав і деревини. Для людей це місце — лише легенда. Вони знають його як поселення знахарів, куди іноді приводить випадкова стежка, але мало хто знаходить дорогу назад. Проте вони не знають, що це — приховане селище відьом. Стежки сюди ведуть лише тих, хто щиро потребує допомоги. Тим, хто має злі наміри, сюди не потрапити, хіба що хтось із мешканців сам не проведе.

Поглинена роздумами, Марена не одразу почула, як її покликали:

— Марено! — прохрипіла пані Хельга. — Дитино, ти мусиш бути пильною, навіть у селищі.

Наставниця пригорнула дівчинку до себе, погладивши її коси.

— Ви вже вийшли… Я затрималась. Вибачте, — дівчина опустила голову.

— Нічого, певно, мати знову не давала спокою. І не хили голови, — пані Хельга ніжно посміхнулась і рушила вперед.

— Так… Ви ж знаєте, яке вона має ставлення до людей.

— Знаю. І розумію її. Але моя думка про людей трохи інша.

Наставниця вже була досить стара, тому дівчинка з легкістю її обігнала. Пританцьовуючи, вона заклала руки за спину й обернулась.

— Ви загалом усе бачите інакше. Я сподіваюсь, коли виросту, бути схожою на вас, наставнице.

Пані Хельга тихо засміялась і похитала головою.

— Ти маєш бути собою, сонце. Такою, якою є. Бо така ти — найкраща.

За розмовою вони дійшли до відокремленої будівлі на узліссі. Це місце зветься Тиша — віддалене від метушні, ближче до природи. Тут лікування йде легше. Більше світла й повітря, але й достатньо затінку. Хворі завжди мають де посидіти, подихати, насолодитися запахом трав і погрітися на сонці.

У Тишу ніколи не приходять відьми, які не займаються лікуванням. Зараз тут найчастіше бувають лише пані Хельга й Марена. Іноді приходять ще кілька старших відьом — коли хворих стає забагато для двох.

Сонце тільки сходило. Наставниця пішла перевірити, хто вже прокинувся, а дівчину послала в ліс по трави для ранкових процедур.

Хворі тут — переважно люди з найближчих селищ: фермери, що отримали тяжкі травми на полі, або приводять дітей із гарячкою, вагітних жінок з ускладненнями. Зараз у Тиші було двоє чоловіків: один — молодий фермер, який зламав руку, бо ще не навчився всього, що мав; другий — старший, що зламав ногу, дістаючи м’яча з дерева для дітей.

Також тут перебувала жінка після кесаревого розтину — дитина йшла ніжками вперед, тож операція була необхідна. На щастя, все пройшло успішно. Жінка ще залишається на збереженні, поки загоюються шви, а відьми тим часом наглядають за її гарненькою, пухкенькою донечкою.

Тим часом Марена йшла лісом. Темний, але не зловісний, він був сповнений шепотів, руху, дивних світел у сутінках. Тут легко заблукати чужинцю, та відьми завжди знають дорогу. У цих хащах жили напівдикі тварини, духи, птахи-охоронці, що попереджали про небезпеку, пролітали над головою.