Все почалося з рук.
Я сиджу на незручному стільці та чекаю, поки стихне кашель, плітки та шурхіт обгорток.
Я чекаю, поки вимкнуть сліпучі лампи, але вони все одно гаснуть зненацька. Темрява б’є батогом по зіницях, а наступної миті так само вчиняє світло. Світло ріжеться крізь трафарет, і в отворі трафарету тільки руки та рояль.
Твої руки та твій рояль.
Він відгукується до тебе з напівдотику, і світ довкола зникає остаточно.
Зупиняється рух планет, плин річок, кров у венах. Усередині мене щось завмирає і водночас народжується наново – у муках, пекельних муках. Життя продирається крізь уламки й сніги, вибухає й осипається попелом, не залишаючи після себе нічого, – і я, порожня, знесилена оболонка, не в змозі навіть плескати у долоні. Чужі овації обрушуються гуркотом будівельного сміття – занадто брутальний звук, занадто недоречний після цього священнодійства…
Отже, руки.
Що про них скажеш? Хіба що якусь банальщину... От щойно було зап’ястя – а тут раз, починається широка відкрита долоня, тверда – але ні, не жорстка, ні, в жодному разі!
Я люблю тиснути пальцями на пагорб Венери – він м’який, наче хлібне тісто, пружнастий. Але довго тицяти не виходить, бо на мене нападає твій великий палець, і я потрапляю в пастку. Великий палець дійсно великий. І він гнеться в усі боки. Я розкриваю власні долоні, порівнюю. Намагаюся ворушити тільки мізинцем, але підмізинний уперто передражнює його.
А в тебе пальці можуть рухатися незалежно один від одного. І це магія. З тебе вийшов би незрівнянний шулер.
Спочатку я схибилася на цих руках, а потім... Потім я дізналася, що в цих рук є ти. А в тебе ще є годинник. Іноді я довго гіпнотизую його, намагаючись поглядом зупинити секундну стрілочку, а вона тоді несеться ще швидше, і ти несешся також. Якось я придумала вкрасти годинник уночі, але ти ще жодного разу не зняв його. Навіть на сон.
Тільки коли ти торкаєшся клавіш, то забуваєш про час.
Зібгане у зморшки чоло розгладжується, примружені очі під питально піднятими бровами зрощуються ніжністю, все тіло розслаблене, і лише руки, руки скаженіють, за ними неможливо встежити, їх десять одразу, і всі вони водночас знімають з піддатливих клавіш тривимірну музику – так бджоли знімають нектар зі збуджених квіток… І ця музика, ця стихія дев’ятим валом обрушується на стіни, огинає кожен виступ, обплітає люстру, кришиться на промені, відбивається у дзеркалах і вибиває з-під ніг підлогу. І десь там, нагорі, над прозорим куполом погрозливо гойдаються Терези.
Руки.
Ти тримаєш виделку, і хочеться це увіковічнити у скульптурі. Ти береш до рук олівця – і хочеться розплататись під ним аркушиком незайманого паперу. Ти застібаєш ґудзики, і хочеться скавуліти: ну чого їх так мало?
Як вправно вони все це роблять, ці твої пальці, довершеність природи – у скороченні кожного м’яза, у театральній пластиці, у напруженні волокон, у гармонійній і безупинній роботі суглобів.
Бозна скільки гостей приходить до цієї зали, аби струсити її бурхливими оплесками й високотональними зойками. Але для тебе є тільки рояль і те, що між вами.
Коли мені на вухо волого шепочуть: «Скажи ж, таке враження, наче це не він грає – а Дехто – чи Дещо! – його руками!», я обурююсь. Як це не ти?! Саме ти, ти, нащо ж позбавляти тебе заслужених почестей?
Ти сідаєш на звичний стілець біля роялю і береш іще один. Ти запрошуєш мене до стільця та знімаєш годинник. Кладеш його недбало на кришку. Ти кажеш, що будеш навчати мене своєї релігії. Ти кажеш, що будеш навчати мене музики. Ти дивишся на мене так само, як на партитуру з новими нотами, і я стиха тріпочу сторінками.
– Це «до», – пояснюєш ти.
І що буде «після», мені вже байдуже. Аби тільки там було якомога більше тебе, якомога більше музики та якомога менше секундних стрілок.
#614 в Сучасна проза
#396 в Молодіжна проза
стосунки між чоловіком і жінкою, романтичні історії, кохання і самотність біль і радість
Відредаговано: 23.12.2022