Крила для зайця

Я не розпізнаю цифр, не розпізнаю дат, всі ці арабські каракулі плутаються мені поміж звивин, я не можу відрізнити календар від калькулятора, я забула, скільки мені років, маленька я – наче ящірка в степовій траві, чи стара, як гори, як ця нафталінова, біла в горошок сукня з крепдешину, що я її знайшла нещодавно (вчора? торік?) у важкій рудій валізі із так званим посагом під шаром пилу… Всі дні стали карточками лото, і тільки один обережно обведений червоним колом. День, коли зайча навчилось літати.

Заєць-біляк, полохкий Lepus timidus у короткому білому пальті, звик бігати по ескалаторах проти руху, сновигати по підворіттях, ховати налякані очі під каптуром і вправно плутати сліди.

Попри всі ці старання, попри всі ці запобіжні заходи й надзусилля, зайця все одно вполював безжалісний хитрий яструб. Гостроокий Accipiter gentilis із крилами на пів куполу найглибшої станції метро світу.

Поки я пишу про тебе в щоденник, ти заглядаєш у монітор через моє праве плече, наче янгол-охоронець, і я нашорошено чекаю, що ліворуч ось-ось вигулькне твій демонічний антагоніст. Бо так завжди відбувається з героями кіно. Для балансу сил. Але натомість там, на лівому плечі, з’являється твоя рука, і я заспокоююсь: я знаю, що зусібіч надійно захищена залізними – спробуй підніми! – яструбиними крилами. І поки я думаю, наскільки важлива для мене ця рука – рука, в якій я можу запросто вміститися, вкластися, наче в люльку; рука, на яку я спираюся, бадьоро вистрибуючи з маршрутки-смердючки чи вмліло вилізаючи з мигдалево-пінної ванни; рука, якій варто лише пробратися в потиличні хащі мого волосся, – і я знов по-заячи тремчу, тільки вже не від страху; так от, поки я про все це думаю, твоя рука вже досліджує мої лопатки. «Не шукай там крил», кажу я. Їх там ніколи не було. Та й звідки їм узятися в настільки приземленого створіння, як я? Це нонсенс. І повір, повір, твоїх мені нині цілком вистачає.

Ти вчиш мене любити сніг, якого я так само боюся, як і всього довкола. Підступна природа підіграє твоїм планам і щедро сипле пшеничне борошно вищого ґатунку на наше місто. В дитинстві, згодна, все це веселило й подеколи смакували, але то було давно.

Ти робиш застережливий жест і зникаєш на півдня. Сказати б кому – «трагедія»! На півдня! Сміх, та й годі. Але мені не до сміху. Я стою біля залізничної каси, бо хочу й собі втекти – для справедливості. А ти злітаєш нізвідки, ззаду, ошпарюєш холодною рукою мої очі і гарячим диханням – моє незахищене кептариком вухо: каса зачинена. Я не встигаю тобі всміхнутись, як ти вже штовхаєш мене – овва! – на різнокольорові санчата і починається атракціон під назвою «київські гірки». Без вхідного квитка, обмежень у часі і визначеної траєкторії. «Настууупна зупииинка – Зачарооований ліііс!» – горланиш ти, а я роблю вишуканий перекид і, по вуха в снігу, кахикаю й від спазмів реготу не можу зупинити свого норовистого Пегаса жодним вигуком.

Зачарований ліс працює під прикриттям міського парку відпочинку і носить ім’я поета. Протоптаних доріжок дві: центральна і ще одна. Ми крадемося заметами. Спекотно від напруги, але ти не дозволяєш навіть розмотати шарфа. Він, мовляв, заговорений. Чи то пак, зачарований. Ти його привіз із Лапландії від якоїсь шаманки. Наказав носити як ладанку.

Зате я загубила рукавичку і голою рукою залізла тобі в кишеню – добровільна пожертва в полон твоїх цупких пальців. Лапи ялинок схожі на піддашшя занедбаних літніх майданчиків, під ними затишно й напівтемно. І тоді зненацька ти знавісніло сіпаєш величезну гілку, і на нас зривається лавина дрібного, кілкого, схожого на героїн – за ефектом – снігу! Я репетую й верещу, луплю тебе по грудях, а ти, не в змозі зупинити ані свій, ані мій стогін і сміх, намагаєшся вимовити щось схоже на «ти ж хотіла освіжитися, ось тобі! заряд енергії на весь день!..», але я пхаю рукавичку тобі до рота і люто – поки ти не встиг оговтатись – цілую тебе в ніс, стягую шарфа і мчу (якщо не вважати це перебільшенням в умовах тотального бездоріжжя), розмахуючи білим лапландським рядном, на інший кінець Зачарованого лісу…

Я сніжинка… Я дивлюся мультики, розплітаю заяложене тороччя на шорсткому пледі, сплю. Я сніжинка… Тільки ведмідь із зворушливої «Зимової казки» може мене зрозуміти. Ну, і ще інший ведмідь – у перервах між мультфільмами він повторює: «Мені погано…». Я плачу, бо очам боляче відкриватися, я плачу, бо мені сумно, я плачу, бо в мене вливають непомірну кількість рідини, переважно гидотної, і вона шукає виходу. Все плутається, я не можу згадати, як називається місяць – крутиться лише якесь «енеро» і я навіть не можу второпати, що за мова… Я не пам’ятаю, куди ти поїхав і коли маєш повернутися, я не пам’ятаю, чи їла я щось цього тижня, я не пам’ятаю, як називається ця штука, якою перемикаєш канали, я не можу її знайти, і знову плачу. І сплю.

А тоді ти приходиш, перевдягаєшся у спортивні штани, викидаєш мої занапащені носовички і на їхньому місці знаходиш пульт. «Пульт!», –  оскаженіло кричу я (якщо сипіння можна назвати криком), і від радості і знесилення котяться осоружні сльози, – «пульт!». А ти не розумієш. Вимикаєш ним телевізор, вмикаєш індійську музику, зникаєш, приносиш мені якусь чергову рідину в кухлі, відсьорбуєш її (гм, тобі, здається, смачно?), даєш кухлик мені: малина. Де ти її взяв? Купив у ще одної шаманки біля метро.

Я здираюсь тобі на руки, згортаюсь калачиком, ніс встромляю у пульсуючу вену на шиї. До мене повертається нюх, від тебе пахне тобою. Ти обережно, наче з котом на руках, підповзаєш зі мною під плед. Питаєш: холодно? Ні. Твій светр пече краще за пічку. Шалено хочеться заглянути тобі в очі, там спасіння, але голова не підводиться, в очах збираються зернятка малини у тонкі ланцюжки, хтось плете із них довжелезний рукав із манжетом, а потім все віддаляється, і лишається тільки білий вогкий туман.

Відлітає черемха. Годинники й термометри показують маячню, цифри – чорні (переважно) цяточки на папері, на пластику, на склі.