Стомлений подорожній

ВОЯЖ

Десять хвилинок спливає. Я знімаю з чайника вологий від пари рушник, піднімаю накривку – втягую носом сутінковий запах ромашкового чаю. Розбурхую крихітні квіточки ромашки аптечної ложкою, повертаю накривку на законне місце і розливаю наш цілющий трунок по глиняних кухликах. 

Несу їх до кімнати. По дорозі головою вимикаю на кухні світло, коліном прочиняю двері і вношу маленьке свято у твою напівтемряву.

Ти зриваєшся з крісла, щоб забрати в мене з рук терпку насолоду. Свою залишаю собі. Не змовляючись, здираємося на підвіконня, ти пальцем ноги вимикаєш торшер, і чотири босі підошви провалюються у сповнене далеких примарних вогнів нічне місто. 

Вітер, п’янкий, свіжий, хтивий травневий вітер залицяється до нашого чаю, зриває з нього химерні білі петельки пари, крутиться навколо наших плечей, дражнить шкіру і лоскоче ніздрі. В голові паморочиться, а від тебе кидаються хвилі тепла, і між двома вогнями – глиняного кухлика та твого тіла, я безпорадна і покірна, я маленька ромашкова квітка, Matricаria recutіta, розпарена, знічена, і від одвічного обертання Землі я покірно пливу по колу в духмяному чаї цієї ночі, що по вінця заповнила горня нашої галактики…

Тобі теж спекотно, тож ти пропонуєш прогулятися по морях. Місячних морях. Ти люб’язно простягаєш мені руку, щоб я не оступилася в пошуках першої сходинки нашої stairway to heaven, а далі вже не хочеш відпускати і я вдячно тримаюся за твою суху і гарячу долоню, вільними руками чаркуємось глиняними кухликами та прямуємо на сліпуче світло – сонячне світло, відбите поверхнею Місяця, за Есхілом  – блискучого ока ночі. Греки, кажеш ти, так і називали Місяць – Селена, «сяйво». 

Ти обачно забираєш у мене кухлик, мигцем повертаєш обидва на підвіконня, і ми розганяємось, біжимо, широко розкривши обійми, провалюючись п’ятами у вогку пітьму, наче вистелену пелюстками чорних тюльпанів, вкритих росою, і пірнаємо у привітне море Нектару, Mare Nectaris, що на південному сході Місяця. У роті солодко, повно, смачно, це дотик твоїх губ і присмак слів, що повторює мій язик тільки для тебе. 

Але ти вже, перестрибуючи кратер Вольтера («Біда тому, хто говорить усе, що він може сказати»), стрибаєш у море Піни, щезаєш у ній, стаєш білим і пухнастим, несправжнім, хитким і невтримним, і вона, піна, гасить пожежу в моїх грудях і на мене чекає море Вологості, Mare Humorum (а може, то море Гумору? Гей, перекладачі-астрономи, чи не помилились ви часом?). Воно розташувалося на південному заході. Очі вбирають море у себе, і щоками біжать його тонкі цівки, солоні, гіркуваті, і нема сонця, щоб висушити їх, а ти наче поруч, але щипке Mare Nubium, те саме море Хмар зморшками вкриває, хмурить тобі чоло, і ти не бачиш моїх сліз, і хтозна, скільки пройде часу, поки зустрінемось ми у заповітному Mare Cognitum, морі Пізнаному, морі відповідей на всі непрості питання…

Ти безшумно підходиш ззаду, схрещуєш руки на схрещених моїх, замикаєш в обійми, зариваєшся носом у моє сплутане місячним вітром волосся, дихаєш гаряче в ямку на потилиці, десь у regio nuchae, «слабке місце»... Я розгортаюсь, втикаюсь тобі у ключицю, сповідуюсь сонній артерії, в ній розчиняється все моє надумане страждання, бо шия твоя тепла і м`яка, а західний океан Буревіїв, Oceanus Procellarum, ми перепливемо, подолаємо, тільки б не розлетівся на друзки наш маленький пліт із хрусткої солодкої соломки… 

А тоді на північному заході, як ведеться, буде після дощу райдуга, будемо грати у квача у різнокольоровій Sinus Iridum – затоці Веселки, легкі, як повітряні кульки, безглузді, як чупа-чупси. Будемо втішно дивитися на те різнобарв’я, сидячи на вершині низенького кратеру, кратеру Платона («Людина – іграшка бога. Цьому і варто слідувати. Варто жити граючи») і кричати скоромовки в жерло, щоб луна, передражнюючи, била у вуха і веселковими робила наші слова…

Проте, не буває добре занадто довго… Затока Спеки, Sinus Aestuum, вже уподібнює наші почуття до засушеного поміж сторінок товстої книжки млявого листячка – мумій естетизованої природи, пласких скелетиків того, що колись було зеленим, тріпотливим, повним соків і жаги зростання. Якщо не піде дощ, ми скам’яніємо прямо тут, і приборкані пристрасті злетять із нас застарілою штукатуркою…

Якщо дощ не іде до нас, до нього підемо ми, кажеш ти. І з останніх сил ми ловимо хвилю у Mare Imbrium – морі Дощів, благодатному, бурхливому, і наші стомлені тіла згадують, що воно таке – стихія, згадують, що воно таке – пристрасть, згадують, відновлюються, реанімована наша доля накриває нас квасолинами крапель, батогами струменів, обрушується зливами, і змоклі вщент, ми дивимось одне на одного з подивом і регочемо, регочемо, регочемо, все одно – не чути. Стихія голосніша за все. Дивимось один на одного, як на телевізор із вимкненим звуком.

Усе тече, усе змінюється. На те вона і північ, щоб оточило нас зрештою море Холоду. Mare Frigoris, уточнюєш ти, хоча яке це має значення? Я дивлюся на обрій, ти дивишся в небо. Десь там – наша рідна Земля. Десь там – або за обрієм, або – в небі. Але все це байдуже, температура між нами – нижче нуля. За Андерсом Цельсієм. І коли б тут був хтось іще – ти пішов би грітися до них.

Але ми одні, і знову йдемо пліч-о-пліч. Переходимо море Криз (Mare Crisium), воно розступається перед нами, як Червоне море перед Мойсеєм з його народом, перепливаємо на спинах море Спокою – Mare Tranquillitatis, вгадую я, зупиняємось перед морем Ясності. Mare Serenitatis – вимовити складно. Ми стоїмо в роздумах, тримаючись за мізинчики, довго вдивляємось у води, тоді коротко перемигуємось і повертаємо вбік. Що там іще, окрім небезпечної, згубної ясності приберіг для нас північний схід? Кратер Аристотеля. Глибокий. Промовистий. «Почуття життя відноситься до речей, що самі собою вже приносять задоволення, адже життя – це благо за природою».