Плету шарфа

Я плету цього шарфа цілу вічність. Вплітаю в нього сузір`я й окремі зірки, наднові й цефеїди, скупчення й надскупчення, галактики й квазари, чорні дірки… «Більшість Всесвіту займає міжзоряний простір, – каже телевізор. І чесно пояснює: -  Тобто області, переважно заповнені електромагнітним випромінюванням і нейтрино з незначною кількістю атомів баріонної речовини, здебільшого атомів водню».

 Ти сидиш у кріслі, я сиджу у тебе на колінах, звичайно підібравши під себе ноги. Однією рукою ти тримаєш пульт, іншою притримуєш мене – либонь, аби не впала. Ми невимовно зайняті. Ти дивишся телевізор, я плету тобі шарфа. «В середньому густина Всесвіту дуже мала», – каже телевізор, і канал перемикається. 

Густина твого шарфа теж не надто велика, але я все одно в’яжу його чомусь цілу вічність.

Вплітаю в нього оцей твій затишний запах, оцю дражливу, ледве помітну щетину, вертикальну зморшку з лівої щоки. Вплітаю теплу іронію з твоїх усміхнених очей і родимку з шиї.

Мимоволі вплітаю сюди ж очні краплі «Візин», йогурт «Галичина» і якийсь новий шампунь від лу… Канал перемикається.

Я в’яжу цього шарфа цілу вічність. Вплітаю в нього змиті водою років нерішучі жести, приховані погляди, гру в піжмурки. Вплітаю соломинки від молочних коктейлів і корки від дешевого вина. Ненадіслані повідомлення і пропущені дзвінки. Зітхання. Сумніви. Сни.

Кожне вічко – вправа не пальців, а пам'яті. Вічко – спогад, вічко – спогад.

Ти перечікуєш рекламну паузу і з нудьги перебираєш клавіші моїх ребер. Мені від цього лоскотно, ти це знаєш, тобі від цього весело, я це знаю. Я регочу і штовхаюсь. Ти активізуєш зусилля. Бах. Падаю я і пульт.

Канал перемикається. «О!», – вигукуєш ти, підіймаєш мене і пульт. Знову якесь кіно. Ти – телевізор, я – шарф. Дивимось, плетемо.

Цілу вічність. Чорний блискіт ріки листопадового вечора, вірші. Рожеві ліхтарі, порожні лави. На небі абсолютно ясно, видно найдрібніші цяточки. Небу все абсолютно ясно. А нам – ні. Нам ще до цього, як до Галактики Вир.

Нічні прогулянки – вічко, вічко, вічко, лицьове, лицьове, виворітне. Довгі суперечки під парадним. Виворітне, лицьове. Лицьове, виворітне. Мовчання. Виворітне.

«Якось мене спробував опитати агент із перепису населення. Я з’їв його печінку з бобами й келихом к'янті», – каже телевізор. О, зараз ти неодмінно зголоднієш. До ворожки не ходи. Твій шлунок вже починає надсилати мені недвозначні сигнали. Треба скоріше дов’язувати рядок.

На вечерю гречка та її родич - грецький салат. Непомітно сповзаю з твоїх колін (ну… як непомітно – сережкою чіпляюся за твій кошлатий светр, скрикую, як навіжена, знову падає пульт і кружка з-під кефіру… Ти – спокій і рівновага. Будда з дводенною щетиною). Підбираю кружку і з гідністю павича покидаю кімнату.

Я збоченка. Я обожнюю спостерігати, як ти їси. От хоч мене саму не годуй, дай лише позиркати на тебе. Як ти згрібаєш грудочки каші, компонуєш маленькі порції, виловлюєш виделкою маслини із салату. Як легко, грайливо ти тримаєш ту виделку. Як надламуєш хліб. Як невимушено рухаються твої важкі щелепи. Як шумно сьорбаєш чай… Але це вже знову під телевізором.

А я плету.

Глибока вода. Від яскравого сонця твої очі майже прозорі. Вії мокрі, губи збудливі. Я боюся потонути, тому міцно тримаюся за твої плечі. Електрика й вода – це так небезпечно… Від твого дотику мене завжди било струмом. І зараз б'є. Не виключено, що це все той злющий светр. Я сплету тобі інший, м'який і лагідний. Почну плести, щойно покінчу з шарфом. Лицьове, лицьове, виворітне.

«Люди скажуть, що ми любимо один одного», – каже світлоокий Ентоні Гопкінс. Ти смокчеш вихоплений із чашки лимон. Щоки твої роблять кумедні рухи. Я прискаю. Ти прискаєшся за це лимонним соком і обдаровуєш мене кислим поцілунком. Бррр!

Щось я не те наплела. Останні два рядки треба розпускати.

Розпускати - окремий життєвий скіл. Не навчишся відпускати, (тобто розпускати) - навчать насильно. Злись не злись, а такі вже правила в цієї гри.

Це я тепер така мудра. А на початку!.. Коли я тільки вчилася плести, я так дратувалася! Так навісніла! Проклинала це осоружне рукоблуддя, обіцяла собі: все, більше ніколи не візьму до рук ці холодні металеві стрижні. Жодного вічка не зв’яжу, хай йому цур! І плакала, і на антресолі закидала, ледве ногами не тупотіла!.. Плетеш-плетеш отак, ні про що не підозрюючи, а потім на тобі – п'ять рядків тому пропущене вічко. І весь малюнок пішов шкереберть. Розпускай!

 Три кроки вперед, два назад. Це ж сказитися можна!..

А ніхто не казав, що буде просто.

Ходиш, дихаєш, мрієш. Спиш. Думаєш, є в тебе кохання. А воно раптом перестає тобі дзвонити й писати. Зникає з твого життя. Ходить тими ж дворами, а з тобою не перетинається. Ти місця собі не знаходиш: що в біса сталося?! З ним, з тобою?! Починаєш копирсатися у спогадах, намагаєшся розгледіти крізь величезну лупу (адже неозброєним оком нічого ж не видно!), коли й чому все пішло не так. Ламаєш собі очі й пам'ять, а нічого слушного не знаходиш. Тоді закидаєш почуття у найдальший-найтемніший кут, та й по всьому.

А коли вже все переболіло, і, може навіть, почали в тебе зав'язуватися нові стосунки, твоє кохання повертається до тебе. Воно потребує тебе, а тобі воно – як бабі кадило. Але таки знаходить воно якусь каверзну ниточку і починає за неї сіпати. Що робити з тим часом, що став поміж вами? Адже він зробив із вас майже чужих один одному людей.

Треба повертатися на те місце, де ви були до того.

Ви починаєте все спочатку.

Я навчилася.

Навчилася починати все спочатку.

Навчилася розпускати.

Навчилася відпускати.

І плести наново. Якісніше, вправніше. Так, як треба. Бо тяп-ляп нікому не треба. Тяп-ляп ніхто носити не буде.

«Сьогодні в моді однотонні короткі сукні, сукні з ґудзиками і накладними кишенями, сукні-светри, сукні з пишною спідницею. Довжина не важлива», – бубонить телевізор. Ти спиш, відкинувши голову на спинку крісла, і чомусь посміхаєшся правим куточком рота. Чоло розгладжене, а брови зворушливо підняті – така собі осяяна мармиза. Мармиза, на якій я знаю кожен квадратний міліметр.