Розділ 8. Місто Аснала

Вперше за багато днів подорожі вона відчула тривогу, що бриніла в ній, наче басова струна, приводячи в резонанс усе єство. Все це виглядало дивно як для Нетутешшя.

Недовго вагаючись, вирішили заночувати в полі. Вночі вартували по черзі, і хоча нічого незвичайного не трапилося, кожного не покидало відчуття чиєїсь непроханої присутності...

На ранок все ж тривога розсіялася разом з пітьмою, заступивши місце ясному ранкові. Тепер, у веселому світлі нового дня, місто здавалося всього лише купою сіруватого будівельного брухту.

Накинувши наплічники, друзі звично попрямували один за одним вузькою стежиною. Кожен волів зануритися у власні роздуми.

* * *

Сонячні зайці – наче з друшляка – крізь пусті шибки та напівзруйновані конструкції розсипалися по шляху та вцілілих стінах.

Деякі з багатоповерхівок здавалися ще цілком придатними до життя, але про таке свідчили лише раптові голоси та поштовхи всередині цих занедбаних бетонних хащ.

Мері, мов зачарована, роздивлялася місто-привид.

Чи дивувало воно її після днів мандрівки Н-Світом? І так, і ні. В цьому світі все було незвичним. І звичним у своїй незвичності. Але й незвичне дуже рідко ставало звичним (в тих межах, у яких це можна собі уявити), бо в кожного місця була своя “родзинка”.

Нова локація підпадала під усі ці відчуття: місто виглядало вкрай дивним, і це було саме те, чого чекала від нього дівчинка.

Парадних тут не було як таких. По площині стін навмання розміщувалися різного штибу отвори, до яких вели канати, сітки й іноді похилі дощечки. Інші будинки являли собою нагромадження гіперсферичних приміщень (наче ікра від нересту гігантської риби, чому б Мері теж уже не здивувалася).

На нижньому ярусі Аснали (вочевидь, вони йшли центральним проспектом) виднілося багацько реклами та антуражів у надмірно яскравих кольорах. Можливо, тут колись розміщувалися заклади послуг та відпочинку, тепер занедбані.

На обрії майорів чорний скелет хмарочосу, на даху якого так само покинуто примостився зламаний дирижабль.

Мері вже відкрила рота, щоб традиційно задати купу питань, але встигла вимовити лише одне:

– Хто тут живе?

Відразу ж не забарилася своєрідна підказка – протяжне й чимось знайоме завивання в надрах мегаполісу.

Враз усі зупинилися; Марко насторчив вуха, Бен вишкірився й знову загарчав.

– Знову вони за своє...

– Хто?

– Мало їм того, що сталося.

– Та кому ж?!

Не встигли пухнасті лицарі, перезирнувшись, дати відповідь, як лагідний, мов саме сонечко, голос долинув трохи згори:

– Мур-мур, вітаємо в найвеселішому місті цього Н (нудного) світу!

Троє разом кинули погляд догори, та встигли побачити тільки тінь проти сонця.

– Ку-ку! – хтось легенько постукав Мері по плечу вже з іншого боку й засміявся.

Киця. Точніше: дівчинка-киця, руденька й гарна, як сьогоднішній ранок, у гарненькому жовтому комбінезоні та зручних чоботах.

– Хто така? – звернулася вона просто до Мері.

– Ма... Марічка. А... ти?

– Я – Дікі. Тягаєш за собою зоокрамницю?

Усі, крім Дікі, вдали, що не зрозуміли гостренького жарту.

– Це – мої друзі, лицарі королеви Альбіни, Марко й Бен, – представила супутників Мері.

– Ох, мені вже ці лицарі! Ходять туди-сюди, шукають свою королеву, наче рибну кісточку на помийці! А між іншим – хто знає, де вона, та Альбіна? Щось давно не було звісток від старої знайомої...

Спілкування з Дікі було дуже своєрідним. По-перше, ти витрачав чимало зусиль, щоб стежити за її м'яким, проте невпинним рухом. По-друге – на те, щоб вишукувати прихований зміст в почутому.

– То ми саме і йдемо до Фортеці, щоб з'ясувати, що сталося з Королевою.

– О! Так у вас – таємна місія! Як цікаво! – втім, помітивши, як Марко вистукує лапою, а Бен нашкірив хутро, Дікі поквапилася змінити тему. – Та я жартую, любі мої! Страшенно рада новим обличчям у цьому захолусті. Я вам усе тут покажу.

За тим вона солодко потягнулася (як звичайна собі киця), випустивши на мить білі кігтики, та невдовзі була вже на три яруси вище.

– За мною! Знайдемо вам пристойний флет!

– Тобто? Нам що, дертися угору?!

– Ну, ти, мій кудлатий біологічний вороже, навряд чи це подолаєш. Тому тобі з вухастим – чотири квартали прямо, один – наліво. Там буде підйомник. А ми з Мері підемо навпростець, правда, люба? Вперед, горда наступнице деревних мавп!

– Таак, але звідти ти знаєш моє... – дівчинка замовкла, зрозумівши, що нова знайома вже надто високо, щоб почути її. Хоча...

Вона озирнулася до насуплених друзів та подумала про підйомник. Потім подумала, як то весело було колись у дитинстві лазати по деревах і відкривати нові обрії. Втім, перед Дікі вона, без питань, пасувала у цих навичках.

– Ідіть, друзі! Я видеруся нагору та подивлюся шлях! – трошки збрехала вона і, побачивши, як супутники попленталися вказаним шляхом, задерла ногу, аби дертися вгору руїнами багатоповерхівки. Було це, без питань, важкувато...

* * *

Спостерігати за підйомом Дікі було саме задоволення: все в цій істоті було створено для руху (включаючи одяг, взуття й маленький гарненький наплічничок, який так їй пасував). Тепер стали зрозумілими й усі ті плетива на зовнішньому боці стін – усі зручності для пересування котиків...

Втім, Мері не надто дозволяла собі милування, більшу частину часу будучи зайнятою боротьбою з власним не пристосованим до скелелазання організмом.

Вже з перших кроків вона зрозуміла, що переоцінила свої можливості, а через п'ять хвилин гукала крізь сліпуче сонце вгору, де, за її підрахунками, мала знаходитися нова знайома.