Розділ 5. Все починається. У селищі блакитних п'ятиочок

Два дні йшли Марко, Мері й Бен звивистою стежкою. Поступово скелі почали змінюватися невисокими зеленими пагорбами, а згодом перегрини потрапили в долину повноводної ріки.

– Це річка Імірого, – повідомив Марко. – Тепер будемо йти вздовж берега, поки не потрапимо у селище п'ятиочок.

На Мері Нетутешній Світ справляв враження позитивне та безпечне. Втім, вона вже знала, що не все так просто...

Часом вони бачили в небі, в сизій димці далечини, обриси чудернацьких літальних апаратів – повітряних куль та планерів. Декі з них поривчасто змахували крилами, як величезні метелики, що тільки вчилися літати.

– Це вайни експериментують. Бачила їх?

Мері кивнула, з захопленням спостерігаючи літальні вправи дивовижних машин, створених маленькими чоловічками. Вона добре знала їх за снами: вайни були одним з народів Нетутешшя – маленькі, привітні, напівпрозорі, наче зроблені з пари. Не зважаючи на цю, здавалося б, непевність фізичного існування, вайни були вольові та кмітливі. Більшістю винаходів Нетутешшя завдячувало саме їм. Вайни жили в симбіозі з більшістю істот Н-Світу, хіба що не вміли говорити, спілкуючись жестами, та не любили, щоб їх торкалися. Не зважаючи на все це, Мері дуже хотіла зустрітися з ними особисто, бо скільки усього вони могли б розказати їй про Н-Світ, хоча й у трохи незвичний спосіб...

Вздовж берегу Імірого рослинність ставала дедалі густішою. В хащах заплавних рослин цвіли яскраво-лимонні квіти, траплялися ще не бачені тварини. Як-от: смішні пухнасті гризуни з хоботками, що завжди пересувалися зграйками та захопливо пищали, побачивши подорожніх.

Лякаючи Мері до сказу, просто з-під води вистрибував чудернацький птах, що мав найкрасивіше в світі перламутрове пір'я та чорний гребінь. Птах зично крякав та простягав до подорожніх... справжню руку.

– Слухай, Марку, а чи є серед тутешньої... тобто нетутешньої живності хижаки?

– В Нетутешші всі істоти миролюбні, – відповідав серйозно кролик. – Небезпечні тут тільки зайди... Щоправда, є грізні Сторожі Лісу – вони можуть дати відсіч, але тільки ворогові. Наразі вони захищають Фортецю від блазнів...

Тим часом дівчинка не втомлювалася роздивлятися світ, що відкривався перед нею. Парасольники злітали з великої Матусі-Парасолі й розбігалися в траві, схвильовано гукаючи одне одного. Зненацька з прибережних хащів вистрибувала маленька дика кішка, погрозливо надуваючи капюшона та потрясаючи брязкальцем на кінчику хвоста; аж ось її підхоплювала та несла кудись, приголомшену, гігантська бабка...

Поступово починався ліс, русло Імірого вужчало та вповільнювалося, і ставало все відчутніше, що вони ідуть до витоків. Записник Мері розбух від записів майже вдвічі, і дівчинка все частіше замислювалася про те, що й у її власному світі існує безліч розмаїтих тварин, вартих уваги... Одного разу в хащах вона побачила прекрасного та рідкісного звіра – суцільно білого оленя, величезні роги якого нагадували хмарки у небі літнього дня...

Ночували у наметі, за який правив чарівний маріччин каптур. Ввечері розкладали багаття й сиділи коло нього, смажачи на патичках їстівне каміння. Бен та Мері, бувало, донесхочу реготали, згадуючи смішні історії з їхнього спільного минулого. Марко ж, якось дивно і напружено споглядаючи це, чергового разу перевіряв маршрут або комплектацію наплічника.

Бену не давав спокою ліхтарик надії, що його кролик вперто тягав з собою. Собака несамовито тряс артефакт, дратуючись:

– Він же зламаний! Давай викинемо! (Навіть в туалет з ним вночі не сходиш).

Марко на це багатозначно виривав із лап супутника ліхтарик, прилаштовуючи назад до наплічника.

– Ти просто не знаєш, як він працює.

Третього дня мандрів вздовж Імірого подорожні вже доста втомилися.

Погода зранку не задалася – в повітрі висіла волога мряка. Мері охопила раптова втома від купи несподіваних вражень, і Бен благородно запросив її відпочити на своїй кудлатій спині. Так вони поволі просувалися лісом, що й не думав закінчуватися, прислухалися до стукоту крапель об власні дощовики та хлюпання під лапами.

Якоїсь миті – Мері не зрозуміла, прокинувшись, був то вечір чи такий сірий день, – обабіч стежки з туману виринув невеличкий вказівник: “Бонімелбо”.

– Приїхали, – констатував Бен.

– Ну, хто приїхав, а хто причалапав на своїх двох...

– Ой, тут хтось втомився!

– Не сперечайтеся, будь ласка, – втруталася Мері, зісковзуючи з теплої спини Бена. – Що тепер? Чого нам чекати?

– Свята розквіту, звісно. І зустрічі з Віщункою.

Якийсь час друзі просувалися в тумані, на який несподівано змінився дрібний дощик. Аж ось назустріч виринув масивний камінь, на якому вмостився невеличкий – зростом з книжку – наче створений з води усміхнений чоловічок. З-за білої завіси долинули голоси й далека музика.

Вайн, помітивши прибульців, ствердно закивав, наче давно чекав саме на них.

– Лицарі королеви Альбіни та диво-дівчина з Незугарного Світу! – урочисто сповістив Марко.

– З якого світу?!

– Та я жартую, Мала.

– Нічогенькі в тебе жарти – за них і заробити можна...

Тим часом вайн-вартовий ще раз ствердно кивнув, вказавши прозорою рукою напрямок руху. На подальшому шляху вони зустрічали вартових на камені ще двічі. Аж ось, нарешті, в тумані почали снувати постаті та окреслюватися обриси чогось темного і величного, що здіймалося, здавалося, до неба. Силуети істот – дво- або чотириногі – ширяли повз прибульців в швидкому та вільному танці: всі в селищі рухалися в такт потужним барабанам, що лунали звідусіль. Час од часу до ритму долучалася дзвінка флейта чи хор голосів.